Часто люди вважають, що християнська моральність – це щось подібне на таку собі угоду; мовляв, Бог каже: “Якщо ви дотримуватиме­тесь усіх цих правил, то отримаєте від мене винагороду, а якщо ні, то начувайтеся”. Як на мене, це далеко не найкраще розу­міння християнської моралі. Сам я радше сказав би так: виби­раючи, ми щоразу змінюємо ту найглибшу, стрижневу части­ну свого єства, яка відповідає за здійснення вибору, робимо її трішечки інакшою, ніж вона була до того. Якщо ж узяти наше життя загалом, з усіма незліченними нагодами для вибору, то від народження й до самої смерти ми повільно перетворюємо згадану стрижневу частину себе в істоту небесну або в істоту пекельну; в істоту, яка перебуває або в гармонії з Богом, з ін­шими створіннями і зі собою, або ж у стані ненависти і війни – війни і з Богом, і з подібними на себе створіннями, і зі со­бою. Належати до тих перших істот означає, фактично, бути на небі, тобто тішитися радістю й миром, здобувати знання і силу. Перебувати ж серед істот другого штибу – значить на­ражатися на божевілля і страх, глупоту і гнів, безсилля і вічну самотність. Щомиті кожен із нас просувається або в одному, або в іншому напрямку. Тут криється пояснення однієї характерної для христи­янських авторів риси, яка раніше незмінно мене бентежила: в один момент вони можуть здаватися дуже суворими, а вже за мить – зовсім вільними і розкутими. Про звичайнісінькі грі­ховні думки згадують як про щось надзвичайно серйозне; на­томість про найжахливіші вбивства і зради говорять так, що складається враження: варто тільки покаятися – й усі ці зло­ чини будуть прощені. З часом, одначе, я збагнув, що вони ма­ють рацію. Адже думають насамперед про знак, що його зали­шає вчинок на крихітній, проте найголовнішій частині нашого єства; у цьому житті вона невидима, та саме нею кожен із нас буде каратися – або втішатися – довіку. Хтось може перебу­вати у такому становищі, що своїм гнівом спричинить крово­пролиття і загибель тисяч людей; становище іншого натомість таке, що нехай від гніву хоч лусне – все одно викличе лише сміх. Проте той не надто й помітний знак, що залишиться в них у душі, буде в обидвох майже однаковий. Кожен завдав собі шкоди, унаслідок якої опиратися спокусі знову розгніватися буде тепер щораз важче, а гнів ставатиме дедалі сильнішим, і так триватиме доти, доки не прийде розкаяння. Та якщо ко­жен із них по-­справжньому, серйозно навернеться до Бога, то те викривлення у його єстві може виправитися; якщо ж ні, то обидва приречені врешті-­решт на вічну погибель. Якщо диви­тися ззовні, то масштаб учинку має тут не найбільше значення.Просто християнство#lewisdaily#merechristianity