1. Можна було б дійти висновку, що після правильного вчинку немає вже особливого значення, як саме або чому ми його здійснили: охоче чи неохоче, насуплено чи радісно, про людське око чи задля самого цього вчинку. Правда ж у тому, що правильні вчинки, здійснені з неправильної причини, роз­будовувати внутрішню якість, чи то пак рису характеру, звану “чеснотою”, не допомагають, а якраз ця якість чи риса й має найбільше, справжнє значення. (Якщо кепський тенісист уда­рить по м’ячу з усієї сили не тому, що усвідомлює необхідність такого удару, а через те, скажімо, що втратив терпець, то цей удар, можливо, й допоможе йому випадково виграти той кон­кретний гейм, але ніяк не сприятиме його перетворенню на надійного гравця.) 2. Можна було б подумати, ніби Бог лише вимагає від нас дотримання низки певних засад, тоді як насправді Він хоче, щоб ми стали людьми особливого кшталту. 3. Можна було б припустити, начебто “чесноти” потріб­ні тільки в цьому, земному житті, бо на тому світі дбати про справедливість вже не треба буде, тому що причини для незго­ди там не траплятимуться, а потреба у мужності зникне через відсутність небезпеки. Що ж, можливо, все це справді так, і на тому світі нагоди для справедливих чи мужніх учинків просто не випаде, проте там нам точно доведеться бути такими людь­ми, якими можна стати лише внаслідок здійснення згаданих учинків ще тут, у цьому світі. Суть не в тому, що Бог не пустить вас до свого вічного світу, якщо ви не набудете певних рис ха­рактеру, а ось у чому: якщо тут у людей усередині не проклю­нуться хоча б паростки цих рис, то жодні зовнішні умови не зможуть створити для них “небо” – тобто дати їм те глибоке, сильне, непорушне щастя, яке приготував для нас Бог.Просто християнство#lewisdaily#merechristianity