Ми чуємо багато про невихованість молодого покоління. Я сам належу до старших і мав би стати на їхній бік, але, правду кажучи, мене набагато більше вражають погані манери батьків стосовно дітей, ніж дітей стосовно батьків. Хто з нас не був у ролі спантеличеного гостя за сімейнім столом, де батько чи мати поводилися зі своїми дорослими дітьми з такою невихованістю, яка, якщо б її застосувати до будь-яких інших молодих людей, просто поклала б край стосункам. Категоричні судження про речі, які їхні діти розуміють, а батьки – ні, грубе перебивання розмови, тупі спростування, насмішка над речами, які молоді сприймають серйозно, образливі натяки на їхніх друзів – все це дає просту відповідь на запитання: „Чому вони уникають свого дому? Скрізь їм до вподоби, лише не вдома!“. Хто ж не надасть перевагу цивілізованості перед варварством?Якщо б ви запитали когось із цих нестерпних людей, чому вони так поводилися, вони б відповіли: „Ой, облиш, ти приходиш додому розслабитися. Ти ж не можеш постійно думати про манери. Якщо не можеш бути самим собою у власній хаті, то де? Ясно, що ми вдома не прагнемо до вишуканих манер. Ми – щаслива сім’я. Можемо сказати один одному все. Ніхто не проти. Ми всі розуміємо“.І знову, це є таким близьким до правди і таким фатально хибним. Прив’язаність – це коли йдеться про старий одяг і легкість, нежданий момент, вольності, які б трактувалися як погані манери, якщо б ми застосовували їх до незнайомців. Але старий халат удома – це одне; носити одну сорочку, аж поки вона засмердиться – інше. Є відповідний одяг для виїзду на природу чи для якоїсь урочистости; але одяг для дому мусить бути також по-своєму відповідним. Так само відрізняється публічна і домашня ввічливість. Базовий принцип однаковий для обох: „Щоб ніхто не висувався на перший план“. Але що офіційніше середовище, то більше ми дотримуємося цього принципу. Є „правила“ добрих манер. Що інтимніша ситуація, то менша формальність; але не менша потреба ввічливости. Навпаки, Прив’язаність у своєму найвищому вияві практикує незрівнянно тоншу, чутливішу і глибшу ввічливість, ніж та, що є публічною. На публіці вистачить ритуалу. Вдома ви мусите мати справу з реальністю, яку символічно втілював цей ритуал. Якщо її немає – усіх підімне під себе найегоїстичніший член сім’ї. Ви справді не повинні висуватися на перший план; на вечірці ж достатньо вдавати, що не висуваєтеся. Звідси й давня приповідка: „Поживи зі мною і знатимеш, хто я“. Те, як особа поводиться вдома, засвідчує справжню цінність (який одіозний вислів!) її прилюдних манер. Ті, хто залишають манери, коли приходять додому з танців або вечірки, не були насправді ввічливими навіть там. Вони лише мавпували ввічливих.Чотири Любові#thefourloves #lewisdaily