...не можна дозволити, щоб лиха людина була повністю задоволена своїм власним злом, що треба змусити її побачити його так, як його бачать інші — як зло. Я сказав, що страждання піднімає знамено істини у збунтованій фортеці. Ми тоді говорили, що біль може привести до каяття. А якщо не приводить, якщо крім підняття знамена, інші перемоги не наступають? Будьмо чесні самі з собою. Уявіть собі людину, яка досягнула багатства чи влади через безперервну низку зрад та жорстокості, використовуючи з чисто егоїстичною метою благородні пориви своїх жертв, насміхаючись тим часом над їх наївністю; яка, досягнувши таким чином успіху, використовує його для задоволення жадоби та ненависті і зрештою позбувається останньої нитки чесності, зраджуючи своїх власних співучасників і в останню хвилину глумлячись з них, розчарованих і збитих з пантелику. Припустімо далі, що він чинить все це без жодних (як нам до вподоби уявляти собі) мук сумління і навіть без поганого передчуття, маючи апетит школяра і сон здорового немовляти — веселий, рум’янощокий чоловік, до кінця непохитно впевнений, що лише він знайшов відповідь на загадку життя; що Бог і люди — дурні, з яких він якнайкраще скористався; що його спосіб життя виключно успішний і бездоганний. Тут ми повинні бути обережними. Найменше потурання пристрасті до помсти — це смертний гріх. Християнське милосердя закликає нас зробити всі можливі зусилля для навернення такої людини: змагати до його навернення навіть коштом нашого власного життя і навіть наших власних душ, надаючи цьому перевагу над покаранням, ми повинні змагати до цього постійно. Але тут про це не може й бути мови. Припустімо, що він не хоче навернутися, якої ж долі у вічному світі, на вашу думку, він заслуговує? Чи можете ви справді бажати, щоб така людина, залишаючись тим, чим вона є (а вона повинна мати змогу залишитися такою, якщо вона має свободу волі), утвердилася навіки у своєму теперішньому щасті — щоб вона продовжувала, на віки-вічні, бути абсолютно переконаною, що всіх обдурила? І якщо ви не можете вважати це слушним, невже лише ваша недоброзичливість — лише злоба — перешкоджає вам у цьому? Чи ви відчуваєте, що у вашій душі саме відбувається конфлікт між Справедливістю та Милосердям, який інколи здавався вам таким немодним богословським питанням, і ви відчуваєте, що це прийшло до вас зверху, а не знизу? Ви схвильовані не бажанням завдати страждань цьому лихому сотворінню, а справді етичною вимогою, щоб правда, скоріше чи пізніше, перемогла, а її знамено було підняте у цій жахливо збунтованій душі, навіть якщо після цього не наступить повніша і більша перемога. В певному розумінні краще для самого сотворіння, навіть якщо воно ніколи не стане добрим, коли воно знатиме, що зазнало невдачі, що все це помилка. Навіть милосердя навряд чи може бажати такій людині вічного, задоволеного тривання у такій жахливій ілюзії. Тома Аквінський сказав про страждання, як Арістотель про сором, що це не річ, яка добра сама по собі, а річ, яка може бути доброю при певних обставинах. Тобто, якщо присутнє зло, то страждання, яке є видом усвідомлення, при визнанні зла відносно добре. Адже альтернативою цьому є те, що душа так і не усвідомить зла чи не усвідомить того, що зло не відповідає її природі, і “обидві ці можливості, — говорить філософ, — очевидно погані”. І, гадаю, хоч ми й тремтимо, але погоджуємося з цим.Вимога, щоб Бог простив такій людині, яка залишається тим, чим була, основується на плутанні понять “толерувати” і “пробачати”. Толерувати зло — означає просто ігнорувати його, ставитись до нього, ніби це добро. А пробачення, щоб воно було повним, повинно не тільки даватися, але й прийматися: а людина, яка не визнає вини, не може прийняти пробачення.Проблема страждання#lewisdaily#theProblemOfPain#миВУкраїні 🇺🇦