На підставі моїх слів у читачів могло скластися враження, начебто ми робимо все самі. Насправді, звісно ж, усе - справа рук Божих. Ми ж, у найкращому разі, просто не чинимо опору тому, що Він хоче у нас здійснити. У певному сенсі можна навіть сказати, що це не ми вдаємо, а Бог. Бог у трьох Особах бачить перед собою егоцентричну, захланну, буркотливу, непокірну людську, так би мовити, тварину. І все ж таки каже: "Удаймо, що це не просто тварина, а наш Син. Вона ж подібна на Христа: це людина, а Він теж став людиною. Тож удаймо, ніби вона подібна на Нього також і в Дусі. Поставмося до неї так, наче вона інакша, ніж насправді. Удаймо, щоб перетворити уявне на дійсне". Бог дивиться на вас так, неначе ви маленький Христос; Христос же стоїть поруч, щоб обернути вас на Себе самого. Либонь, уся ця ідея про Божу гру в удавання на перший погляд здається доволі дивною. А проте чи аж така вже вона дивна? Хіба не так вищі істоти виховують нижчих? Коли мати навчає дитину говорити, то просто до неї говорить - так, ніби дитина розуміє, задовго до того, як та справді почне розуміти. До своїх собак ми ставимося так, ніби вони - мало не рівня людині, і зрештою ті собаки й справді стають "майже як люди".Просто християнство#merechristianity#простохристиянство#lewisdaily