Неодноразово я помічав, що особливо часто та багато хвалять найсмиренніші люди, здорові та мудрі, а ущемлені та недалекі хвалять рідко та мало. Добрий критик знайде що похвалити в недосконалій книзі, а поганий викидатиме з літератури книгу за книгою. Здорова та доброзичлива людина знайде, за що нахвалити найскромнішу їжу, навіть якщо звикла до дуже витонченої; хвора чи зарозуміла знайде недоліки в будь-якому частуванні. Якщо не враховувати непередбачуваних обставин, то можна стверджувати, що хвала - словесний вияв здоров'я душі. Зовсім неважливо, майстерна вона чи ні; багато віршів про кохання настільки жахливі, як гімни. Ще я зауважував, що коли ми хвалимо, ми постійно запрошуємо приєднатися до нас: "Ну? Справді? Хіба ні?". Коли псалмоспівець просить всіх хвалити Господа, він робить саме те ж, що робить людина, яка розповідає про об'єкт своєї любові. Напевне, ми так хвалимо те, чим радіємо, тому що хвала не лише виявляє, але й довершує нашу радість, наповнює її. Не влещуючи закохані вторять одне одному про їх красу, - радість не сповна, коли цього не скажуть. Коли відкриєш нового письменника, неодмінно треба розповісти про те, наскільки він талановитий; коли перед очима постає прекрасна долина, просто неможливо змовчати; коли почуєш вдалий жарт, хочеться розповісти його іншим. Звичайно, не все можна висловити. Ось якби написати чудові вірші, чи дивовижну музику, чи картину, наша радість була би більше доповненою. А якби смертна людина могла б належно вихвалити найвеличніше на світі, її б душа сягнула до найвищого блаженства. Міркування над Псалмами#ReflectionsOnThePsalms#lewisdaily