Знайшов у телефоні нотатку, яку написав під час своєї пішої подорожі по Ісландії. Пройшовши трохи більше тисячи кілометрів навколо країни, я думав про дороги більше, ніж за все своє життя, і, здається, пізнав дорожній дзен. А тепер дивлюся на неї, і розумію, що це була геть непогана метафора мого відношення до стратегії і роботи з цілями. Цікаву дорогу ніколи не видно повністю до горизонту. Вона звивається, петляє, зникає в тумані й за деревами, переходить із гравію в асфальт і назад, піднімається до неба й повертається до моря. Цікаві дороги дають можливість бачити напрям руху, але ніколи - передбачати, якою буде дорога через кілометр, сто метрів чи за поворотом. Саме це й робить шлях цікавим. Якщо тобі подобається напрям - просто йди й насолоджуйся краєвидами довкола. Якщо ні - обери іншу дорогу. Але, заради бога, не намагайся передбачити в деталях, яким буде твій шлях. З іншого боку, якщо дорогу видно повністю до горизонту - голову даю на відсіч, це буде найнудніша дорога з усіх можливих. Пам’ятаєш дорогу в Канзасі? Те місце, де ти прокляв свій велосипед, усі штати один за одним і той день, коли вирішив вирушити в цей велотріп. А все тому, що дорога була видна до самого горизонту - ти наперед бачив, якими будуть твої наступні кілька годин, і це вбивало будь-яке бажання рухатися. Ніякого азарту, ніякої цікавості. Туга. Якщо тобі потрібні гарантії, повний контроль над ситуацією й передбачуваність - обирай рівні, прямі дороги, які видно до горизонту. В усіх інших випадках обирай цікаві дороги. Можливо, ними ти не дійдеш туди, куди планував, але шлях точно буде цікавішим.

🏴‍☠️ Нотатки креадира