Хатинка і снігопадОце вхурделило! - важкий рюкзак впав на плечі. Важкий, тому що в зиму треба брати все необхідне: забудеш щось і можеш втратити здоров'я.Міст через Лімницю виявився небезпечнішим ніж Городівська кладка, але ми його подолали. Це вже хороший знак. Далі був знаменитий підйом на хребет Матагів - хто ходив, той запам'ятав ті сексуальні серпантини. Одне бентежило - на гору була пробита стежка. Тож хатинка може бути зайнятою.- Взагалі то ми йшли на іншу гору. Для чого змінили план?- Бо там буде ночувати велика група.- Ти сліди бачиш? Впевнений що хата буде вільна?- Розслабся, то тваринячі.- Головне, щоб ті тварини не слухали російський реп.Сліди вказували напрямок і потреби у навігації не було. Годині в 5-й ми дійшли до будиночка на Матагові, який був... зайнятий. Довелося розкладати намет.Як би вам пояснити що таке ночувати в наметі при -15, коли вас цілу ніч закидає снігом? Добре що намет був тісний - це створювало незабутню атмосферу. Але двометровий Роман її не зацінив)Наступного ранку люди з хатинки спускалися вниз, тож ми гордо її зайняли як поляки в 18-му зайняли Львів. "Схроніско то наше място!"Зайнятий цей стратегічний об'єкт було важливим завданнями, адже нас чекав підйом на Високу, який засипав свіжий сніг. Тож погрітися ввечері біля річки було бажаною розкішшю.Стежка то губилася то знаходилася. Снігу було по коліна, а в жерепі інколи по груди - заодно й поплавали. Видимість нульова. Підйом по каменюках. Зафірнованим снігом. Провалюєшся. Ковзаєш. Вітер посилився, задуває в кожну щілину. Ще трішки.13:50 ми на Високій. - Ми потенційно останні тут в 2025 - каже Роман.- Йо, але давай вниз.На спуску розвиднілося і ми побачили всі прекрасності 2025 року. Востаннє.В хатинку ніхто так і не прийшов і вона була повністю наша. Ми підготували дрова, розпалили пічку, посушилися, поколядували і провели цей паскудний 2025 рік.- Готуйтеся, 2026-й буде ще гірший.Зранку ми поприбирали в хаті, проконтролювали, щоб все було в порядку, забрали сміття і рушили вниз. Сніг, вітер, мороз - все те, чого в останні 3 дні не бракувало. Перехід по мосту через Лімницю як повернення в реальний вимір. Де суєта і проблеми. І так мало краси.Далі було довге добирання, скасовані маршрутки, Андрієвий тато, який приїхав по нас в Коломию, пістинська Маланка і момент коли заходиш додому. Де все знайомо. Де тепло. Де тебе чекають. І саме в цей момент казка закінчилася.Адже минущість це те, що визначає наше існування.Ми приречені спускатися, щоб... Насправді не знаю відповіді. Ми просто приречені.Є 2 фрази, які мають завершувати цей текст ви напишіть в коментарях.#подорожнінотаткиКД