«ТЕПЕР ПЕРЕД ДЗВІНКОМ Я ПИШУ: НАБИРАЮ» І СХРЕЩУЮ ПАЛЬЦІ, АБИ ТАМ ВІДПОВІЛИ»: ІСТОРІЯ БЕРДЯНКИ ПРО ЖИТТЯ МІЖ VPN, ОБІРВАНИМИ ДЗВІНКАМИ І ПОСТІЙНИМ ОЧІКУВАННЯМЗв’язок із рідними в окупації ніколи не був простий. Проте останні місяці бердянці все частіше скаржаться на проблеми та блокування. Для багатьох родин це означає не просто незручності, а неможливість нормально почути рідних. Це історія бердянки Юлії про те, як з кожним новим обмеженням дім ніби стає все далі. І як вона намагається втримати цей зв’язок.Всі імена героїв змінено задля їхньої безпекиКолись Юля могла подзвонити бабусі у будь-який момент. Показати захід сонця, красиву вулицю чи свою нову сукню.Тепер перед дзвінком вона пише коротке повідомлення: «я набираю».І чекає.Бо щоб просто почути рідних потрібно кілька VPN і десятки спроб. Юля виїхала з Бердянська до Києва майже чотири роки тому. Її бабуся залишилась вдома. Весь цей час їхнє спілкування – це телефонні дзвінки, повідомлення і постійне підлаштування під нові правила. – Зв’язок весь цей час був складним. То світла немає, то інтернет зникає, то їх «глушать». Тільки звикнеш до нових правил, а вони вже не працюють. Але останній місяць, щоб поговорити з рідними, треба просто пройти 9 кіл пекла. Спочатку рятував VPN – каже дівчина. Проте потім почали блокувати і його.Три роки чи не єдиною можливістю нормально поговорити з рідними був Telegram. Тепер і він працює через раз. Тому Юля з рідними почали шукати інші способи залишатись на зв’язку.– Ми пробували «Imo», «BiP» – усе, що радили люди в соцмережах. Але навіть ці додатки то працюють, то ні. Тепер у них із бабусею є свій графік. Вони телефонують одна одній приблизно в один і той самий час. І якщо дзвінка немає – починається тривога.– Коли бабуся не виходить на зв’язок, стає дуже неспокійно. Бо ти не знаєш, що сталося. Може, просто не працює інтернет. А може – щось інше. Нещодавно Юля майже тиждень не могла нормально поговорити з рідними.– Я писала їм повідомлення. Вони їх бачили, але не могли відповісти. Повідомлення просто не відправлялись назад. Каже, найважче у цьому всьому – навіть не сам поганий зв’язок.А постійне відчуття невідомості.– Ти не знаєш, коли знову зможеш почути рідний голос. І чи зможеш сьогодні взагалі. Щоб поговорити, треба набирати по декілька разів. І це вже щастя, якщо на третій спробі вдасться додзвонитися. Буває, ми можемо говорити 10–15 хвилин. А буває – зв’язок обривається щохвилини, і доводиться постійно передзвонювати. За ці роки навіть звичайні речі стали складними.Раніше Юля могла просто набрати рідних посеред дня.Тепер перед дзвінком потрібно написати: «Я набираю», дочекатись, поки вдома увімкнуть VPN, і лише тоді спробувати поговорити.– Найдивніше, що ти поступово звикаєш навіть до цього. До того, що дзвінок треба планувати. Що повідомлення може йти годинами. Що почути «алло» – це радість. Останні роки постійно додають нові правила дистанції між людьми.І з кожним таким правилом дім ніби стає трохи далі.Але попри все, вони все одно продовжують телефонувати одна одній у той самий час. Переписуватись, коли виходить. Передзвонювати після обірваних викликів.Бо коли не можеш бути поруч – навіть нестабільний зв’язок стає способом триматись одне за одного.