BRD24 - Бердянськ 24 | ЖИТИ У МІСТІ СВОЄЇ МРІЇ І ТАК СУМУВАТИ ЗА ДОМОМ. РОЗПОВІДЬ БЕРДЯНКИ У ...

ЖИТИ У МІСТІ СВОЄЇ МРІЇ І ТАК СУМУВАТИ ЗА ДОМОМ. РОЗПОВІДЬ БЕРДЯНКИ У ЛЬВОВІМрії збуваються – але не завжди так, як ми хочемо. Колись Софія (всі імена наших героїв змінені задля їхньої безпеки) мріяла про Львів. Але вона уявити не могла, що доведеться тікати туди з рідного Бердянська.Це історія була надіслана на електрону пошту редакції “Бердянськ 24”, вона про новий початок, біль переселенця і море, любов до якого назавжди у серці.«Якби п’ять років тому мене спитали, де я мрію жити, я б відразу сказала – у Львові. Але я навіть уявити не могла, що ця мрія здійсниться так болісно» – розповідає бердянка Софія. Все життя Соня, як і багато мешканців маленьких міст, мріяла про велике. Уперше потрапивши до Львова, вона закохалась у його вузенькі вулички, аромат кави й відчуття нових можливостей. Але дівчина навіть подумати не могла, що ця мрія здійсниться надто дорогою ціною.«Зараз я живу у Львові, але це місто не пахне як Дім. Тут носять пальта, а не купальники. Колись я думала, що стара львівська бруківка замінить любов до тих бетонних плит, що тягнулися з підніжжя Гори до кінця Скловолокна, де я жила. Але я досі памʼятаю, як засинала під гуркіт вантажівок на моїй вулиці» – каже дівчина. Коли почалось повномасштабне вторгнення, Софія зібрала рюкзак і вирушила в місто своєї мрії. Майже рік жила в шелтері, знайшла роботу, згодом облаштувалась і переїхала. А ще – познайомилась зі своїм коханим і вийшла заміж. Соня жартує, що мабуть таки Львів її кликав не дарма. Та навіть радісні події затьмарює біль втрати.«Весілля стало днем радості і смутку одночасно – ділиться дівчина. Коли мене запитали про батьків, довелось пояснювати, що вони не змогли виїхати з окупації. Саме тоді я вперше відчула: цей біль знайомий лише нам, переселенцям. З одного боку це добре, що люди не мають такого досвіду. Але іноді так хочеться, щоб нас трохи більше розуміли». Цим розумінням для Соні стали подруги-бердянки, яких теж «розкидало» по всьому світу. З ними вона ділиться своїми відчуттями, спогадами, фото.«Коли мене питають звідки я – я одразу починаю розповідати про наш Бердянськ, про те, яким він був і що переживає зараз. Хтось там ніколи не був, хтось каже: «ооо ми колись там відпочивали, чудові спогади про ваше місто». Тут я здригаюсь з думкою про свої спогади. Про те, як не мати змоги повернутись в місто, де ти народився, навчався, ріс. Де відкривав купальний сезон 1 травня. Чи де закохався вперше. Їхні спогади обмежуються кількома днями відпочинку. Мої ж займають ціле життя». Цього літа Софія вперше поїхала до Чорного моря. Але зустріч виявилась зовсім іншою, ніж вона уявляла.«Я мріяла про море чотири роки. Постійно уявляла собі нашу зустріч і дуже її романтизувала. Але реакція виявилась несподіваною для мене самої – пустота. Бо коли я їхала на море я уявляла собі Азовське, а побачивши зовсім інше – розчарувалась. Це дало мені урок більше нічого не порівнювати з домом. Бо Дім не схожий ні на що інше». Софія зізнається: найбільше мріє побачити сім’ю, яка залишилась в Бердянську. І – своє море.«Я хочу, щоб біля пам’ятника «мужику з рушником» знову майорів український стяг. І так, я досі мрію побачити море. Але саме своє море».