Настя, що почитати?

​«Усі мої тривожні дзвіночки»Євгенія БабенкоМоя оцінка: 4 з 5Ця книжка — приклад того, як у невеликому обсязі можна порушити складні й важливі теми. Читається непросто: місцями було боляче й важко, але саме завдяки щирості та реалістичності я не могла залишитися осторонь історії.Я добре відчувала внутрішній стан головної героїні Христини — її прагнення жити повноцінним студентським життям, відкриватися новому, знайомитися з людьми. Водночас поруч із цим постійно була присутня травма минулого, яка впливає на її рішення, реакції та самооцінку. Авторка точно передає відчуття болю, сорому й мовчання, коли складно говорити про те, що хочеться сховати якомога далі.Мені сподобалося, як поєднані важкі події з буденністю студентського життя — простими діалогами, вечірками, новими знайомствами. Під час читання я згадувала власні студентські роки.Окремо відзначу тему психотерапії. У книжці чесно показано, що не завжди з першого разу вдається знайти «свого» спеціаліста, і це нормально. Головне — не зупинятися, якщо відчуваєш потребу в допомозі.У книзі багато цитат, які перегукувалися з моїми думками з дитинства та дорослого життя. Що знову ж таки доводить про влучність та реальність написаного.Єдине, чого мені трохи не вистачило більш чіткої точки опори у фіналії та шляху до зцілення героїні. Кінцівка здалася трохи сумбурною за це і зняла бал.Попри це, книжка мені сподобалася й справді відгукнулася. Найважливіше, для мене, що вона нагадує, наскільки необхідним є сексуальне виховання та обговорення з дітьми складних дорослих тем.

​«Людина з клеймом»Роберт Ґалбрейт Моя оцінка: 4 з 5Це 8 розслідування Корморана на Робін, від якого, якщо бути відвертою, я трошки втомилася. Не від самої серії, я все ще її фанатка, а від надмірної кількості внутрішніх роздумів головних героїв, які постійно крутяться навколо їхніх стосунків. Подекуди здавалося, що щонайменше половину цих міркувань можна було б безболісно скоротити. Восьма книга — це вже той момент, коли хочеться, аби з цією сюжетною лінією нарешті щось визначилося й ми з головними героями рухалися далі.Сама справа для мене не була такою ж динамічною та емоційною, як попереднє розслідування про Універсальну гуманітарну церкву. Спочатку було цікаво, середина трошки просіла, але розв’язка була прям ухххх. Дуже багато пазликів стали на свої місця, герої отримали відповіді на всі запитання, а винні — заслужене покарання. Водночас фінальна розмова між Страйком і Робін та саме завершення книжки мене відверто вибісили. Виникло сильне відчуття дежавю, ніби щось дуже схоже ми вже бачили в одній із попередніх частин. Хотілося більшого розвитку, а не повторення знайомих емоційних «хуків». Ця частина не стала моєю улюбленою, тому ставлю 4 з 5.

​«Ми знайдемо свого Марселя. Шлях до карʼєри, материнства та усиновлення» Інна МірошниченкоМоя оцінка: 4 з 5Це відверта й дуже особиста історія Інни Мірошниченко про шлях її життя: дитинство і юність, навчання, життя з бабусею, перші роботи й перші досвіди, знайомство з майбутнім чоловіком, материнство, війну та усиновлення.Я слухала книжку в авторській озвучці на абук — і, здається, це був ідеальний формат саме для цієї історії. Інна говорить чесно, щиро, без прикрас. Вона розповідає так, як відчуває, і це дуже добре передається слухачеві. Авторка буквально впускає нас у своє життя, не приховуючи ані сильних, ані слабких сторін.У книжці є теплі й болючі спогади про дитинство в Донецьку, про перше паління, про вибір професії та шлях до юриспруденції. Є дуже правдиві роздуми про материнство — про те, що ніхто не вчить бути мамою і не пояснює, як це — залишатися з дитиною один на один 24/7. Про виклики, сумніви, втому й відповідальність.Окремо відгукнулася історія стосунків із чоловіком: вони дуже різні, але саме в цій різності й знаходять баланс, підтримку та доповнення одне одного.А ще — близька мені тема «синдрому відмінниці»: або ідеально, або ніяк.Найважчою частиною стало слухати про досвід усиновлення. Це надзвичайно складний шлях, і найбільше — через адаптацію Марселя та Ангеліни, як і загалом дітей із сиротинців. Було щемко й боляче, але водночас важливо це чути й усвідомлювати.Не все в книжці мені відгукнулося. Зокрема, не сподобалася порада книжки російської авторки, бо «краще немає». Так само й рекомендації книжок, особливо про стосунки, здалися мені застарілими й не дуже актуальними сьогодні.Попри це, історія справді зачепила. Вона викликала емоції, змусила замислитися й залишила після себе відчуття дуже особистої, щирої розмови.

​«Записки Кирпатого Мефістофеля» Володимир ВинниченкоМоя оцінка: 4 з 5Гарна мова оповіді, неймовірні описи Києва і справжній мудак головний герой, який маніпулює, бреше, страждає та постійно вигороджує себе й не бере відповідальності за свої вчинки. Спостерігати за ним було справді цікаво, хоча він викликав у мене тільки негативні емоції. Яків — класичний сексист і егоїст. Його ставлення до жінок викликає відразу: він знецінює, використовує і водночас переконує себе, що є жертвою обставин і чужих рішень. У процесі читання постійно ловиш себе на думці, що гірше вже бути не може, але Яків знову й знову знаходить спосіб «здивувати».Автор піднімає багато важливих питань, над якими хочеться зупинитися й подумати: відповідальність за власні вчинки, батьківство, прийняття себе й інших, моральні межі, провину та здатність людини виправдовувати навіть найтемніші сторони своєї поведінки.Це непроста й подекуди неприємна історія, але саме в цьому її сенс. Книжка дратує, злить і змушує дивитися на героя без ілюзій.

​«За Перекопом є земля»Анастасія ЛевковаМоя оцінка: 3 з 5Я дуже довго відкладала цю книгу. Мені здавалося, що я просто не готова до неї емоційно. Що вона буде важкою, болісною, такою, яка розриває зсередини. Але в результаті сталося зовсім інше — книга майже не викликала в мене жодних емоцій.Єдина частина, яка справді зачепила, — перша. Опис традицій кримських татар, їхнього життя, депортації, повернення додому, постійного відчуття тимчасовості на власній землі. Ось тут було живо, щиро й цікаво.А от історія головної героїні залишила по собі більше запитань, ніж відповідей. Я так і не змогла зрозуміти, чому вона саме така. Звідки в ній узялася ця раптова ідентифікація з українським світом і бажання захищати кримських татар? Для мене це не мало жодного переконливого підґрунтя. Дівчинка, яка виросла в родині НКВД, раптом стає «хорошою руською» — я в це просто не вірю. Навіть якщо припустити, що «вона такою народилася», я не побачила жодного внутрішнього розвитку персонажки. Її сумніви, монологи про вибір між «руським» і «українським» світами викликали в мене не співпереживання, а бажання закотити очі.Любовна лінія — окрема історія. Я так і не зрозуміла, навіщо вона взагалі тут з’явилася. Це якийсь клубок морального тиску, непорозумінь і дивних діалогів. А любовний шестикутник у стилі «ми тут всі одне одного любимо і перелюблюємо» виглядав абсолютно зайвим. Для чого це було — для мене загадка.Третя частина книги для мене була доволі хаотичною та сумбурною. Нагадала невдалий телемарафон: дивитися не хочеться, але ніби змушуєш себе, щоб «бути в курсі подій».Я щиро за те, щоб книжок про Крим і кримських татар було більше. Це надзвичайно важлива тема. Але, як на мене, їй краще пасує формат репортажу чи нонфікшну. Наприклад, «Загублений острів» Наталії Гуменюк — неймовірна книга, яка справді вражає, відкриває очі на багато подій й залишає після себе багато емоцій.Для мене «За Перекопом є земля» — книга з важливою темою, але з невдалою реалізацією.

​Останній відгук на різдвяну книжку аж до грудня, бо щось я напланувала їх багато, а прочитала тільки 4 🫣«Якби ж Різдво було щодня»Міллі ДжонсонМоя оцінка: 4 з 5Щира й дуже душевна різдвяна історія зі старим готелем і людьми, яких туди зібрала негода. Такої зими не було давно: сніг мете без упину, дороги заметені, і здається, що найкраще рішення — не виходити з дому.Але саме ця зима й цей готель стають для героїв точкою змін. Тут вони вчаться дивитися на життя під іншим кутом: відпускати давні образи, дозволяти собі кохати, прощатися з близькими й знаходити сили жити далі.Моя беззаперечна улюблена пара — Чарлі та Робін. Їхнє кохання — тепле, ніжне й таке справжнє. Також у саме серденько потрапила Мері, яка нарешті усвідомила власну цінність, і Люк — за його гумор, легкість і вміння піднімати настрій у найпотрібніший момент.Готель у цій історії — ніби окремий персонаж зі своїм характером і власними планами. Бо видається він спочатку одним, а потім стає зовсім іншим.Це затишна різдвяна книга, яка нагадує про важливі речі: любов, підтримку, прийняття себе й уміння починати спочатку.

​«Диво на вулиці Ебенезера»Кетрін ДойлМоя оцінка: 4 з 5Я обожнюю дитячі книги саме за те, що вони нагадують про буденні, але дуже важливі речі. Це мила, кумедна й надзвичайно затишна історія з легкими нотками магії та різдвяного дива.Десятирічний Джордж понад усе хоче повернути Різдво у свій дім — свято, яке тато скасував через біль утрати. Саме в Різдво померла його дружина і мама Джорджа, і цей біль заполонив усе, навіть те тепло, якого так потребує його син.Але Різдво — це час, коли дива знаходять шлях навіть до зачинених сердець. Через дивні й чарівні подарунки життя Джорджа перевертається з ніг на голову, а він, його тато та бабуся потрапляють у низку несподіваних пригод. У цій подорожі вони не лише відкривають магію свята, а й отримують шанс знову почути одне одного.Ця книга говорить про втрату, горювання й те, як важливо дозволити собі жити далі, не зраджуючи пам’ять. Вона залишає після себе тепло, віру в дива й бажання міцно обійняти близьких. Ідеальна історія для читання в зимовий вечір — і дітям, і дорослим. Я обов’язково її прочитаю ще раз зі своєю донечкою, коли вона підросте.

​«Книга Еміля» Ілларіон Павлюк Мояоцінка: 3 з 5Ця книга далася мені надзвичайно важко. І річ не в тому, що я шукаю легкої літератури — навпаки, я люблю складні, багатошарові, багатосенсові тексти, які змушують думати, перечитувати й переосмислювати. Але з «Книгою Еміля» у нас, на жаль, не склалося. Якби не обговорення в моєму книжковому клубі, я майже впевнена, що зупинилася б приблизно на середині й не дочитувала.Автор піднімає надзвичайно болючі та важливі теми: втрату дитини, депресію, фізичне й моральне насильство над дітьми, передчасне «дорослішання», коли на дитину перекладають відповідальність, до якої вона не готова. Кожна з цих тем здатна емоційно мене зруйнувати. Але за майже 800 сторінок мене по-справжньому зачепив лише один момент. Для книги з таким потенціалом це, на жаль, дуже мало.Найбільше розчарування викликала реалізація, зокрема фентезійна складова книги. У якийсь момент я просто втомилася безперервно шукати пасхалки, символи та приховані сенси, які автор щільно нашарував у тексті. Книга перетворюється на своєрідний квест: читач не просто читає, а постійно намагається «розгадати» історію навіть після фіналу. Частину загадок мені вдалося зрозуміти, частину — я свідомо залишила без відповіді, бо пошук почав виснажувати більше, ніж захоплювати.Окремі запитання залишилися й до самого фентезійного світу: як він функціонує, за якими правилами, чому події розгортаються саме так, а не інакше. Ця невизначеність створила дистанцію між мною та текстом.Фінал історії викликав доволі суперечливі відчуття. З одного боку, «відкриті фінали» — це завжди виклик для читача. З іншого — мені бракувало певної завершеності, було величезне бажання отримати відповіді хоча б на ключові питання. У підсумку ми залишаємося сам на сам зі своїми думками й версіями, які обираємо прийняти.Я відчайдушна фанатка книги «Я бачу, вас цікавить пітьма» і щиро захоплююся творчістю Ілларіона Павлюка загалом. Але саме з «Книгою Еміля» у нас не склалося.

​«Найдивовижніший злочин року» Еллі Картер Моя оцінка: 4 з 5Цікавий та динамічний різдвяний детектив, який по вайбу дуже нагадав фільм «Ножі наголо».Мені було читати легко, і ця історія справді змогла відволікти від важких книжкових тем, приємно розбавивши читацькі будні. Тут багато гумору, іронії та святкової атмосфери, яка чудово балансує детективну частину.Меґґі та Ітана запрошують на Різдво в розкішний маєток відомої авторки детективів Еленор Ешлі, яка раптово зникає. Її родина сприймає це радше як дивний квест, а не справжню загрозу. Меґґі береться за розслідування всерйоз, паралельно намагаючись пропрацювати власні травми минулого. Ітан — не менш важливий герой цієї історії: у нього також є свої болючі переживання, і він щиро готовий з ними працювати, що робить його персонажа дуже живим і людяним.Детективна лінія була цікавою й динамічною, хоча для мене залишила кілька запитань без відповідей — хотілося глибше дізнатися, як усе сталося насправді. За це і зняла 1 бал.Окремо хочеться згадати любовну лінію — для мене вона вийшла дуже емоційною. З теплом, підтримкою і тим тихим відчуттям «я поруч», яке особливо цінне, коли обоє героїв несуть за плечима свій біль.Це затишний, атмосферний детектив із різдвяним настроєм, живими героями та історією, яка більше про людей, ніж про сам злочин.

​«Дослідження утоплення» Ава РідМоя оцінка: 2 з 5Це найгірша книга мого року, взагалі мені не сподобалася 😢Насамперед через повну відсутність світобудови: у світі немає правил, немає пояснень, хто з ким воює, чому це відбувається, як давно триває конфлікт і що було до нього. Усе подається уривками, через що історія виглядає порожньою і недопрацьованою.Протягом усієї книги нагнітається тема утоплення і можливого «другого», але зрештою так і не зрозуміло, навіщо це було потрібно. Жодних відповідей чи логічного завершення — лише відчуття, що авторка сама не знала, куди веде цю лінію.Сюжет буквально прошитий дірками: нелогічні події, дивні рішення персонажів і раптові трансформації, які нічим не обґрунтовані. Герої змінюються не тому, що до цього їх підштовхує історія, а просто «тому що так треба сюжету».Окремо — розслідування. Воно виглядає надуманим, висмоктаним з пальця і надто очевидним. Для мене інтрига зникла ще задовго до фіналу, а кульмінація розчарувала.Найгірше те, що книга взагалі не викликала емоцій. Навіть драматична лінія з небажаною дитиною не зачепила. Нуль співпереживання, нуль напруги, нуль позитивних вражень.