Видавництво Богдан | Прогудів залізничний свисток (я його миттю розпізнав), і повз станцію ...

«…Прогудів залізничний свисток (я його миттю розпізнав), і повз станцію пронісся потяг, спричинивши такий вітер, що той аж здув мого капелюха. Я побіг за ним, зловив, напнув, коли нараз листок, підхоплений тим самим вітром, влетів мені в ноги.Я розгорнув його та оглянув. Листок із газети. «Таймс. 7 червня 1888 року».Отже, я прибув у правильний час, лишилося розібратися, що мені робити далі.Присівши, я опустив голову на руки й зосередився. Карратерс прибув без чобіт, Вардер гримнула планшеткою, а містер Данворті говорив щось про річку і зв’язківця. Зв’язківець.«Зв’яжися з Теннісоном», — сказав він, утім, ім’я якесь не те. Починалося на Т. Або на Е. Фінч теж згадував про зв’язківця. Зв’язківець.То ось чому я не знав, що робити. Мені лиш сказали зустріти якогось зв’язківця, і він чи вона все пояснить. Я відчув хвилю полегшення. Зв’язківець про все розповість. Залишається єдине питання: хто ця людина і де вона зараз?«Зв’яжися з кимось», — казав містер Данворті. Як же звали мого зв’язківця? Чизвик. Ні, це голова департаменту подорожей у часі. Поправка — колишній голова департаменту подорожей у часі. «Зв’яжися з… Клепперманом». Енсин Клепперман. Теж ні, це солдат, який загинув під час виконання службових обов’язків. Бо сам не знав, що коїть.«Зв’яжися з…» З ким? Немов у відповідь, загудів ще один свисток, і на станцію в’їхав потяг. Виплеснувши іскри та клубки пари, він зупинився. З третього вагона вискочив носій, який поставив перед входом оббитий плюшем табурет і скочив назад до вагону.За кілька хвилин носій знову з’явився, тримаючи тепер коробку для капелюха і велику чорну парасолю. Спочатку він допоміг зійти з потяга старій дамі, а затим молодій.На старій був кринолін, капор і помережані рукавички, і я на мить злякався, що потрапив не в той рік, проте на молодій дамі була довга спідниця кльош і низько приспущений капелюшок. Її обличчя люб’язне, а звернений до носія голос тихий і скромний.— Я ж казала, що він нас не зустріне, — озвалася стара тоном леді Шрапнель.— Упевнена, він скоро прийде, тітонько, — запевнила молода. — Мабуть, затримався в коледжі за справами.— Бздура, — відтяла стара. Не думав, що почую це слово у вжитку. — Рибалить десь. Дурне заняття для старого мужика! Ти ж написала, щоб він нас зустрів?— Написала, тітонько.— Час вказала, я сподіваюся?— Вказала. Переконана, він скоро з’явиться.— А доти мусимо стояти на цій духоті.Як на мене, погода вельми приємна, одначе я не закутаний у чорний вовняний светр, застебнутий аж до шиї. І не маю мереживних рукавичок.— Пекельна задуха, — невгавала стара, шукаючи в оздобленій сумочці хустинку. — Ох, тяжко-важко. Обережніше там! — гиркнула вона на носія, який ледве давав раду зі скринею.Фінч мав рацію. Вони справді мандрували з дорожніми скринями.— Ой, леле, зле мені, — жалілася тітонька, махаючи хустинкою.— Присядьте ось тут, тітонько, — мовила молода, підводячи її до іншої лавки. — Дядечко незабаром прибуде.Стара дама всілась під шерхіт усіх своїх спідниць.— Ви все не так робите! — огризнулась вона до носія. — У всьому винна Герберт. Одружитися їй закортіло! Якраз коли я налагодилась в Оксфорд. Не подряпайте шкіру!Ясна річ, що жодна з цих дам не була моїм зв’язківцем. Зате я вже не мав труднощів з розрізненням звуків. Міг розібрати почуте, а в минулому це не завжди було легко. На своїй першій товкучці я вловлював одне слово з десяти: круглі, кокоси, саморобки.До того ж я подолав схильність до сентиментальностей. Молода дама мала гарне личко у формі серця і ще гарніші щиколоткоподібні щиколотки у білих панчохах, що я їх запримітив, коли вона сходила з потяга; проте я не поривався виспівувати дифірамби з порівняннями до сильфів та херувимів. Що більше, я завиграшки пригадав обидва ці слова. Я почувався повністю зціленим.— Він геть-чисто про нас забув, — гарячкувала тітонька. — Доведеться найняти гичку (* бричку).Гаразд, не повністю зціленим…»