Видавництво Богдан | Відгук Петра Мірошника на конкурс #читаємоБогдан ❤️Конні Вілліс "Книга...

Відгук Петра Мірошника на конкурс #читаємоБогдан ❤️Конні Вілліс "Книга Судного дня", видавництво Богдан, 576 ст, 2024 р.Цією книгою я закрив таку собі своєрідну трилогію, яка, крім Конні Вілліс та її "Книги Судного дня", включає в себе "Айфельгайм" Майкла Флінна та "Кантику для Лейбовіца" Волтера Міллера-молодшого, адже в кожній з цих трьох книг є середньовіччя та майбутнє, які переплітаються в сюжеті. Ну і всі три видало видавництво Богдан."Айфельгайм" та "Кантика" в свій час стали моїм книжковим одкровенням і найкращими прочитаними книгами, до яких я досі подумки повертаюсь. Тому, очікування від Конні Вілліс було позитивне. Тим паче, мало який автор може похвалитися тим, що його роман взяв відразу три нагороди - "Г'юго", "Небулу" та "Локус" (це не сучасний "science fiction", до якого є багато питань). Плюс до цього - схвальні відгуки читачів. Перший висновок, який я скажу - це не "Айфельгайм" і навіть не "Кантика", в цій тріаді "Книга Судного дня" бере бронзу. Буду чесний, на початку мав побоювання, що роман вийде ніяким. От після 60% тексту вже пішов сюжет, який не хотілось відпускати. До цього - навала реалізму та флешбеків з "коронавірусних" років. Книга 1992 року чудово передала в мініатюрі багато моментів, які ми всі з вами пережили в 2020. І ось тут якраз була перша суперечність - авторка прям з фанатизмом вирішила передати буденність. Тобто, дії одного з головних героїв Данворті передані майже похвилинно. В порівнянні з лінією в середньовіччі, ця сюжетка виглядала дещо заторможеною. Не те, щоб було не цікаво, але як казав один з президентів: "Це ж було вже!".Так от, лише після половини пішло те, по що я й прийшов, а саме драма і розвиток подій. Іноді здавалось, що вдалось розкусити фінал, але Вілліс таки обманула мене. І ось друга половина книги - це прям "Атмосфера" з великої букви. В цій книзі вона передана прям чудово! Але все ж, це більш стосується сюжетки в Середньовіччі.Тому спочатку перейду до того, що ще муляло око. Як я вже казав, надмірний реалізм, який неначе тупцяв на місці. Але з цим я змирився і прийняв його як частину гри. От до чого були питання, так це до "спрощення" деяких сюжетних ліній. Наприклад, той же Колін, який виглядав моментами дещо штучним в колі інших персонажів. Також іноді авторка неначе не може зрозуміти, що їй робити - чи то душити з читача сльозу неперевершеною атмосферою безвиході чи сміятись з невеликих буденних та гуморних вставок (в другій частині свого циклу вона все ж таки вибрала гумор). Можливо, ідея й полягала в цій дуальності. Все ж, як я вже й казав - після половини книги всі мінуси вже не такі й важливі. Ще один момент, який стосується головної героїні, що потрапила в минуле, Ківрін. Іноді здавалось, що їй прям дуже не вистачало батька в минулому, адже оця прив'язаність до Данворті і отця Роше ставила багато питань. З однієї сторони ти віриш цьому, а з іншої - якось все це награно, нізвідки. Ну й весь роман набитий повтореннями - та ж Ківрін мо разів сто повторила тезу про те, скільки людей помирало від чуми. Та й взагалі, є питання до організації подорожі в минуле як таке - там хоч думають, кого відправляти, як повертати, якщо щось піде не так (авторка велику частину роману віддала на те, щоб описати помилковість ситуації, але відповіді на моє питання це не дало)? Як працюють парадокси (про це в книзі є, але, начебто, дуже поверхнево)? В цих моментах книга дещо кульгала.Тим не менш, я дочитував останні сторінок з 200 залпом, сидячи без світла з лампою. Так, є певні моменти, які трошки муляють (особисто мені, можливо комусь і норм), але в цілому - гарний твір. Час від часу Конні Вілліс закручує так, що починаєш відчувати холод церкви та сморід середньовічного села, відчай та безвихідь людей. Так, ця книга дійсно може коцнуть вам настрій, але разом з тим, вона може нагадати про віру в добро та співчуття, справжніх людей. Видно, що авторка чудово підійшла до дослідження питання, адже опис жителів XIV століття, їхнього побуту та мови дуже навіть професійне.