Видавництво Богдан | ФРАГМЕНТИ ______«Серце тліло за домівкою. Дивно, я не знав, що здатен ...

📖 ФРАГМЕНТИ ______«Серце тліло за домівкою. Дивно, я не знав, що здатен так страждати. Моя виснажлива хвороба виїдає не тільки плоть, вона висмоктує спогади про минуле, висотує з мене рідні імена і знайомі назви. Однак у неї вистачає милосердя залишити в пам’яті весну 2016-го і дитячі спогади. Коли вони виринають із мороку моєї свідомості, на руках дибиться волосся, й я стаю схожим на кота, який у темному закапелку побачив примару… *Наступного дня після вибухів, навесні 2016 року мене підібрали наші. Я не відчував ніг, не міг пояснити, хто я, як опинився в сірій зоні, де отримав численні осколкові поранення і куди повзу, роздираючи одяг і шкіру. Я знову не встиг. Цього разу — померти. Мене підібрали наші... *Найчастіше думаю, окрім подій тієї весни, про наші абрикоси. Великі, донецькі абрикоси, справжні вітамінні бомби, які вибухали густим нектаром, торкнувшись сивої трави. Якщо зігнути долоню човником і торкнутись стиглого плода, він сам лягав у руку товстим оксамитовим боком. Їх потрібно було встигнути зняти з дерева. Мама варила густе, прозоре, як бурштин, варення. В кухні хлипало і охало кислувате тісто під її червоними руками, потріскувало радіо, рипіли від болю чисті слоїки, їх насухо вилизував зсередини вафельний рушник. Ці спогади не віддам на поталу хворобі, я боротимусь за них із усім світом… *Прагнув із усіма боронити найдорожче, пішов добровольцем. Але почув дивні речі. Вони казали, що всі «нормальні» вже виїхали. Там не залишилося патріотів, і це пухлина, яку потрібно видалити. Масово тягали фейкові слова якогось класика про «пухлину». Прийде час, і її виріжуть, захопивши смужку здорової плоті. Так, для профілактики. Виріжуть разом із тим хлопчиком, який ночами малює тризуби на зупинках, і бабою Олександрою, яка зазирає в очі регулярної армії, питаючи: «Ти звідки, сину? З Ростова? Їдь додому, нема чого тобі тут робити». Й учителем історії, який досі навчає дітей тих, хто не виїхали. Вони не уявляють, скільки тут таких, із вуглинами гарячих сердець між поламаними ребрами. У них і вишиванки є, тільки з дрібнішими квітками. І любов є, але не така красномовна, і слова не досить полум’яні. Їх багато, але про них мовчать… *Потім нашою вулицею пройшла колона військової техніки, й я просто перекотився в рів із бур’янами. Повітря ще довго тремтіло, стояла пекельна задуха, і я не знав, то техніка наша чи орків. Знав лише, що це була моя земля... Пролежав так до ранку. Здавалося, чув голоси, стогін, шкірою відчував, як холоне розпечена земля. Бачив, як світло цідиться крізь різьблений абажур побитого комахами листя. Хотілося розчинитися у просторі і перестати бути. Але земля не приймала, не вимикала зв’язок, виштовхувала, нашіптувала, будила. Врешті, змусила піднятись і безшелесно рушити до поверхні… *— По всьому, я хочу потрапити додому...»З оповідання "Донецькі абрикоси"