📘 Віталій Дуленко «Сухі кістки»«Люди вбивали одне одного, і Бог на це дивився» Люблю книги, в яких події відбуваються в маленькому населеному пункті, де всі один одного знають, і в якийсь момент починається жабогадюкінг. Люди починають проявляти такі риси, про які вони б воліли не знати, а деякі їхні бажання виходять далеко за межі здорового глузду. І це добряче так лякає.Коротко про сюжет: у віддаленому українському селі 18 століття одного спекотного літа починаються проблеми: висихає врожай через нестачу дощу, гине худоба, люди хворіють на моровицю. Нічого доброго цієї зими їх не чекає. І з відчаю вони починають звертатися то до Бога, то до жорстоких прадавніх обрядів, і ні те, ні те, не приводить до добра. Бо вони бачать лише зло, самі стають злом і сіють його. Лише дрібка селян лишається притомною, та чи зможуть вони врятувати хоча б себе, не кажучи вже про все село…Спочатку події йдуть повільно, читач знайомиться з селянами, потихеньку запам’ятовує, хто з ким дружить, хто з ким ворогує, хто кому родич, хто до кого ходить наліво, хто які має потаємні бажання. Потім оповідь прискорюється, а в кінці там такий екшн, неможливо відірватися, щоб дізнатися — ті люди взагалі виживуть чи ні?Герої тут дуже живі, здається, колись ти з ними був знайомий, просто давно їх не бачив і про них трохи забув. Ідеально позитивних немає — у кожного є свої гріхи, просто комусь за них соромно, а хтось ними пишається. Єдиний, до кого немає претензій — це лікар, якого прислали з міста, але він максимально нейтральний, ми навіть його імені не знаємо. Селяни ж — всі яскраві персонажі, але будьте готові до того, що деякі (більшість) вам не будуть подобатись. Але, як на мене, автор добре постарався, якщо хтось вигаданий викликав такі сильні емоції.Ще респект пану Дуленку за зображення «сліпої» віри, коли набожність стає не допоміжним інструментом для душі, а божевіллям і людина втрачає зв’язок з розумом. Коли «бажанням Бога» виправдовуються гріхи, злочини, і навіть вбивства. На жаль, це не лишилося в далекому минулому, таке можна зустріти і зараз. «Можливо, Бог не стежить за кожним нашим кроком, як комусь би хотілося. Так легко віддати іншим право керувати твоїм життям — це звільняє від великої відповідальності». Чесно, не сподівалася, що мені так сподобається книга, бо більше люблю, коли якісь забобони в кінці логічно пояснюються. Але в «Сухих кістках» все так гармонійно поєдналося, що мені навіть мало було, хочу ще. Ну і питання, яке лишилося відкритим: в тому селі дощ нарешті пішов чи ні після всього того кіпішу, що селяни там влаштували?