бангкок, пʼята ранку. пляшка пива під натиском вансів, спричиняє скрегіт тиску в черепі, але треба мені лише натягнути проводи навушників так, щоб по них теплим стуком розлилася матерія японського панк року, як в очах перестає так ганебно темніти. скейт летить кудись під пальму, а мій копчик летить кудись (нахуй) надто далеко для ніжного падіння, але з мене виривається сміх замість болю, і мене лагідно торкається внутрішній голос зцілення. не знаю, чи це той ваш буддизм чи скейтпарк надто заїбатий, чи сонячне проміння таке тепле і розморене золотим блиском східної Азії, але я тримаюсь на ногах впевнено і витривало, що здавалось мені досягненням божої волі. що здавалось воно таким недосконалим і крихким в гучному ранку мегаполісу, але все більш яскравим в грудях натиском, теплого муркотіння, схожого на щось, що люди називають щастям деінде.ікла проколюють мʼякіть фрукта якіхось драконів, стікаючи по рукам солодким нектаром всередину коміру, стегна приземляються на зелену траву, надто яскраву як на квітень місяць. хоча в Бангкоку нічого не буває «надто». я спостерігаю як офісні планктони оминають станції метро над пальмовими деревами, як чонгук з величезного екрану на хмарочосі денсить в рекламі «кельвін кляйн», повії рахують кеш і викидають старі рожеві перуки, залишаючи блиск лисої голови, і знімаючи накладні груди, пʼяні бразильці пиздяться за провулком, а монахи курять косяк через своє монашське насичене існування, точно повне пригод і натхнених розповідей повій, повне схиблених мрій і тихих кроків будди позаду готового дать їм всім пизди, якщо будуть страждати і винити в цьому когось окрім себе самих. моє життя все більш ставало схожим на пʼяний 50-градусної спеки сон божевільного наркомана. я відчиняю двері голим китайцям, і оминаю місць де вдягнуті українські діаспори, бухають до четвертої ранку, присилаючи мені листи по голубах з жаданнями моєї крові, з жаданням моєї присутності в їх цих діаспорних перемовах. моє тіло розтікається по теплому будинку на даху розйобаного палацу, мені сімнадцяти минало і я пів року не була у Києві чи то навіть у рідному Львові, я навчилась пиздити рушники в літаках і не розгубила таланту шукати пригоди на сраку, втікати від японців з кокаїном та потужно пройобувати всі кастинги на роботі. моє руде волосся стало кольору вже більш схожого на коровʼяче багно в селі під Одещиною, таке що на сонці кольору піску і вступити не помітивши в нього легше. я знов ставала іронічною а значить рани на міжбедрених околицях ставали все непомітніше, мені вже не снились сновидіння з яскравим блиском пірсингу і татуювань на її тілі, мені вже було не так сумно купляти соняхи і їсти жменю насіння на картанах було приємніше. с.в.