я уявляю свою душу з пластирем на звороті розірваних паперових зірочок, десь в просторах австрійських квартир, пилом на високих стелях, де усюди звивається в судорогах естетичного оргазму плющ, щоб сторінки коміксів прикрашали стіни, вінілові платівки, гірлянди, маленькі фігурки і подарунки від друзів, скейтборд та деревʼяна гітара. ось де захована моя душа десь над димарем в залізній коробочці яка чекає на мене з написом «відкрий мене коли приїдеш з мандрів» я заплющую очі і намагаюсь не проливати сльози, намагаюсь повірити, що повернуся, намагаюсь повірити, що не втрачу всі скарби в порваних кишенях, що ми ще зможемо колись дивитись на зірки на балконі, що став найріднішим притулком всіх артистів міста, притулком для маленьких дівчаток з скріпленими степлером душами. лаванда завʼяла, а скейт пилиться біля осколків дзеркала і наших розмов о вічності і крихкості людських взаємих. « — як ти думаєш, чи ми з тобою вічні?» я вже тоді знала відповідь, та не сказала в голос, я не сказала, що ти підеш першою, не сказала, що стала тою ким боялась стати для себе. і ким боялась стати для тебе також.