Один зі способів прожити катарсис — через біль. На фінальних нотах виконання на нацвідборі я його прожила, бо боляче було усі два місяці підготовчого періоду. Я весь цей час питаю себе, чи маю я право на такий персональний розпач з причин, які в порівнянні з болем нашої спільної реальності — це шмарклі на столі. Але мені як дуже чутливій і вразливій людині не реагувати було важко. Я бачила лицемірство тих, які сьогодні цілують тебе в ясна, а завтра беруть участь в масовому цькуванні, відчула таке цунамі засудження цієї пісні і себе поруч з нею. Я не шукала справедливості, бо розумію, що таким нападом часом люди просто захищають свої смаки. Та все ж мої утопічні декорації похитнулись. The moment you don’t break — you transcend. That’s CATHARTICUS. Схоже, я дійсно не розбилась, але щось тріснуло і відчуття таке, ніби якийсь важливий шматочок, який допомагав тримати конструкцію старого світобачення, від мене відлетів.Стало геть однаково на думку незнайомих мені людей. Це прекрасне відчуття свободи я, «відмінниця і хороша дівчинка», відчуваю вперше. Сподіваюся, це не емоційне оніміння (я відчувала подібне, коли помер дідусь, у мене є дві пісні про нього, ви знаєте).Та все ж, на відміну від емоційного оніміння, ця внутрішня воля, яка стала наслідком пережитого болю, відчувається як неймовірна легкість — ніби скинула якийсь дуже важкий кайдан. Виходить, пісня зі мною таки СТАЛАСЬ. That’s CATHARTICUS, друзі🙃