Екстер написала його подрузі Вірі Мухіній за півроку до смерті. Подаю скорочену версію у власному перекладі з російської.**10 вересня 1948 рокуМоя люба, рідна Віруню!Я давно тобі не писала… Хворію дуже часто, і доводиться багато лежати. Найважче для мене пересування, постійно болять дуже груди. Все ж таки минулий рік я дуже багато працювала, зробила багато нових проєктів і навела лад в малюнках, що залишилися.У мене планувалася особиста виставка за кордоном, але, на нещастя для мене, я отримала відмову на дозвіл вивезти свої речі і тепер сиджу й чекаю, може колись дозволять!...Як би тяжко мені не було жити матеріально, тому що я більше не маю сил заробляти через відсутність сил та здоров'я, вирішила писати те, що хочу і як хочу, моя воля знову зміцніла.Мені потрібно продати мою невелику ділянку землі і мій дім, щоб не померти з голоду. Цього року закінчується контракт із Зіною. Вона та її чоловік виявилися дуже поганими людьми. Вони мене дуже змучили і всіляко заважають мені його продати. У липні цього року я запитала їх, чи вони звільнять будинок. Вони відповіли «так», і тут же чоловік Зіни відповів буквально такими словами: «Це просто обурливо з вашого боку: ви були смертельно хворі, коли ми вирішили переїхати до вас, чекати вашої смерті (але ви, навпаки, одужали) і забрати за ніщо ваш будинок... Тепер ви вирішили його продати». Після цього я чоловіка Зіни не бачила і просила передати йому, що ні говорити з ним, ні бачити його не хочу. Я лише попередила їх завчасно, що контракт більше не відновлю і прошу 31 березня 1949 року звільнити приміщення… (Александра померла 17 березня 1949).Я прошу тебе написати їй і попросити, щоб вони звільнили мене від своєї присутності і віддали мені дім. Вони погані, злі, заздрісні люди, вульгарні, жорстокі, несправедливі та безсердечні. Я посилаю тобі їхню адресу. Поки що міцно цілую тебе і Воліка.Обіймаю, цілую.Ася
Ukrainian Fashion Week FW26–27 офіційно стартував! І перший показ завжди задає настрій всього сезону. Починаємо з J’amemme, які цього разу вирішили занурити нас у стан повної присутності.📌 J’amemme Présence: естетика камерності та тиха силаПерший день Тижня моди відкрив формат J’amemme de Salon. Це вишуканий реверанс у бік 50-х, коли моду не демонстрували на бігу, а давали можливість її роздивитися в камерних залах. Новий бутик бренду перетворився на живу виставку, де ми, глядачі, опинилися на відстані витягнутої руки від архітектури кожного виробу. У колекції Présence Юлія Ярмолюк майстерно працює з архітектурною чіткістю. Знакове для бренду плісе цього разу набуло скульптурного об'єму, а м’якість ліній поступилася місцем виразним плечам та фактурній екошкірі. Палітра нагадує осінній ліс після дощу: глибокий шоколад, карамель, димчастий беж і мох. «Ми хотіли відійти від шуму і створити щось концентроване, — каже Юлія. — Це про тиху силу жінки, якій не треба нікому нічого доводити».Для мене це ідеальний початок сезону. Повернення до витоків кутюрних салонів нагадує нам, що справжня розкіш — це можливість бути тут і зараз, помічаючи кожен ідеальний залом тканини.
Її листи знаходяться в російському архіві. Багато картин — в російських музеях чи приватних колекціях. Наприклад, «Натюрморт с яйцамі». І в тих намальованих «яйцах» кожен українець впізнає писанки, і саме так насправді називається картина — «Натюрморт з писанками», але ж які писанки в Росії? Писанки, українська вишивка, розписи народних майстрів на кераміці — були безкінечних джерелом натхнення для української художниці Олександри Екстер, яку світ досі сприймає переважно російською авангардисткою. Екстер все життя вчилася у наївних художниць та народних вишивальниць їхньому інтуїтивному відчуттю кольору та контрастним поєднанням. Вона вивчала це як науку і навіть в еміграцію, у Францію, якимось дивом вивезла дибинецьку кераміку, плетені українські килими та вишиті рушники… Її учениця згадувала, що для Екстер бачити все це було життєво необхідним! Але звісно ця її любов мало описана, мало досліджена, бо десятиліттями біографію Олександри шліфували під видатну російську художницю, і в світі її досі так часто сприймають.Писати про неї книжку і стати її голосом було величезною відповідальністю. І хоча чимало сказано в рукописі, робота триває з дослідженнями досі. Сьгодні 144 річниця від дня її народження, сподіваюся, що до ювілею буде вже і друга книжка, і кіно, і можливо виставка… А поки що лінк на наш з Projector Publishing та Zmin Foundation книжковий дебют.
Зі спогадів сестри Лесі Українки — Ізидора Косач-Борисової.У Києві ходили теж колядувати, бували зрідка й з вертепом, а частіше тільки зо звіздою.У Києві й ми ходили колядувати (сестри мої, брат і я) з гуртом (душ 15-16) інтелігентної молоді-студентів та інших до знайомих українських родин. Нас гостили і давали гроші, бо ми збирали на якусь благородну ціль, наприклад, пам’ятаю, що на Різдво 1907 р. ми колядували на придбання книжок до бібліотеки київської «Просвіти».З колядок співали найбільше «Добрий вечір тобі, Пане господарю», звичайно, «Нова радість стала». Пам’ятаю, одного разу зважили ми спочатку обійти всі знатні родини: Старицьких, Шульгиних, Чикаленків, Житецьких, Антоновичів та інших, а на закінчення прийшли до Лисенків. Він, як завжди, дуже привітно нас прийняв і запросив до своєї господи. Сам подиригував нашим імпровізованим хором, і ми там довгенько співали під його проводом різних колядок.З Різдвом вас ✨️ Миру та затишних свят!Гобелен | "Коляда" Ольга Пілюгіна〰️ Муза&Селінджер
Склала для себе ГІД ВИСТАВКАМИ, які пропустила, ділюся з вами:1. «Олександр Мурашко. Кольорові модуляції». НХМУ. До 150 річниці від дня народження перша виставка художника в музеї за 25 років. 2. «Олександр Мурашко. Київські вібрації», Київська картинна галерея. У фокусі — київський період мистця.3. «Михайло Андрієнко-Нечитайло. Херсон — Париж». Київська картинна. Перша виставка художника в Україні! Народився в Херсоні, жив в Парижі, вчився у О. Екстер. Колекцію подарував Україні французький мистецтвознавець Жан-Клод Маркаде. 4. «Авангардна Україна», Музей театрального музичного та кіномистецтва. Тут роботи Петрицького, Меллера, Хвостенка-Хвостова, бойчукістів. 5. «Всесвіт Якова Гніздовського», Музей української діаспори. Ретроспектива до 110-річчя художника. 6. «Тендітна квітка Катерина Білокур», Нацмузей декоративного мистецтва. 11 робіт включно з ранніми полотнами. 7. «Віктор Зарецький 100», Нацмузей Т.Шевченка. Була, але піду ще, бо це фантастично. Дуже багато робіт з приватних колекцій.
Сьогодні світ святкує 100-річчя стилю арт-деко29 квітня 1925 року в Парижі відкрилася Міжнародна виставка декоративного мистецтва та сучасної промисловості, що стала знаковою подією для становлення стилю арт-деко та вивела його на світову арену. Арт-деко був визначальним стилем 1920-х і 30-х років, що стосується всього, від архітектури до реклами. У цей період обкладинки Vogue теж зазнали змін та поступово набули рис арт-деко, витісняючи попередні естетики ілюстрацій ар-нуво (art nouveau) та Belle Époque. Ініціатором таких змін у виданні був Мехмед Фехмі Ага, дизайнер, арт-директор, піонер сучасної американської видавничої справи, автор авангардних експериментів на сторінках Vogue та Vanity Fair.Мехмед Фехмі Ага народився 11 березня 1896 в Україні, в місті Миколаєві. Він навчався в Академії мистецтв у Києві, отримав ступінь магістра економіки у Київському Політехнічному інституті, а потім почав вдосконалювати свої навички в мистецтві, зокрема фотографії, типографіці та науках.Завдяки своїй роботі в паризькому та берлінському виданнях Vogue, Мехмед Ага потрапив до уваги Condè Nast, якому сподобалося "почуття порядку, смаку та винахідливість". Коли Мехмед Ага прибув до нью-йоркського офісу Vogue у 1929 році, він започаткував революцію в дизайні, оновивши журнал, а також його дочірні видання Vanity Fair та House & Garden. У модних виданнях він скоригував графіку, змінив шрифти, позбавив Vogue старомодного вигляду, надавши перевагу стилю арт-деко та чистим лініям конструктивізму. Він розробив перші в історії розвороти на дві сторінки і перші повноформатні зображення #history #знайнаших
Ми всі виросли в різних куточках України. І багато хто — там, де все культурне середовище було під російським впливом. Російська мова, книжки, фільми, музика.Російська культура — це не хаос, це система. Вивірена, гнучка, побудована століттями. Вона зростала з монастирської ідеї «третього Риму» — і перетворила її на реальність, яка вбиває. Людей. Дітей. Міста.Українська культура — парадоксально — була частиною цієї імперської машини. Наші теологи, інтелектуали, митці живили її, створювали їй форму, мову, і навіть назву. Але в результаті — нас не визнали співтворцями, нас поглинули.Сьогодні українська культура — не просто пам’ять чи традиція. Це безпека. Клей, який тримає нас. Простір, де зберігається сенс.Але держава все ще не ставить культуру в пріоритет. Це не головний фактор у політичних рішеннях. Це радше пісочниця для проєктів і звітів.А має бути навпаки.Бо культура — не декор. Це фундамент. І в час війни вона потребує в десятки разів більше підтримки, ніж отримує. Бо іноді тримає лише вона.
Понад усе Серж Лифар мріяв показати свої балети вдома, у Києві. Коли французька трупа їхала у свої перші гастролі до СРСР, він очолював її і готувався з усіх сил. Маючи усі дозволи на перетин кордону, в аеропорту зірку балету затримали. Трупа полетіла на гастролі без нього. Більше того, ніде не вказувалося, що балетмейстер постановок саме він. Чому? Для когось це німе запитання без відповіді. Але не для нас. Адже біженець з СРСР не міг очолювати гастролі французької трупи. От і все. Працюю над сценарієм док кіно про Лифаря зараз, думаю багато про нього, і бачу пост сучасного хореографа Олексія Ратманського. Того самого, який очолює Американський театр балету та ставив балет за участі Олександра Терена в Нью-Йорку. Отже, Большой театр ставить балет Ратманського «Яскравий струмок» без ліцензії, прав та без вказування імені автора. Таке можливе лише в Росії. Як відомо, Олексій дуже підтримує Україну. І до речі, саме він кілька років тому відтворив балет Сержа Лифаря «На Дніпрі», який той присвятив дому.
Весною мій знайомий якось сказав: що найважливішу знахідку про свого героя я дістану, коли книга уже вийде. Це закон.Подкаст про голлівудську костюмерку з Харкова Варвару Каринську звісно не книга. Але якби я знала, те що сьогодні, епізод про неї був би інакшим. Ну от наприклад, виявилося, що її другий чоловік Микола Каринський, крім того, що займав високі посади у Тимчасовому уряді, очолював слідчу комісію з розслідування організації антивладного заколоту. І саме він віддав наказ про арешт Троцького, Луначарського та Леніна. Це дуже довга історія, але саме Каринському багато сучасників закидають те, що Ленін втік до Фінляндії. Бо Каринський ніби-то через посередників попередив його про арешт. Та в еміграції він відкидав ці звинувачення. У цей час Варвара переїхала буквально в Петроградський офіс до чоловіка, де у сусідній кімнаті поставила ліжко, жіночий будуар з усіма парфумами, баночками-скляночками… Щоб бачити чоловіка хоч так. Згодом Каринський емігрує, а Варвара лишиться одна з двома дітьми.
Після закінчення однієї з вистав у Варшавському театрі, до гримерки Соломії постукав російський генерал… «Мадам, його величність цар Микола II чекає на вас у своїй резиденції за містом. Мені доручено передати вам запрошення та супроводжувати». Царська родина була в жалобі, тому до театрів не ходила, але запросила групу співаків додому. Серед іншого, Соломія заспівала і кілька народних українських пісень. Зокрема, «Ой під гаєм зелененьким». Опісля, Соломію раптом покликали до царя. Французькою він запитав її, якого народу то були пісні. Крушельницька відповіла, що українського. Цар уточнив, хто співачка за національністю, і та відповіла, що є українкою. Цар помовчав, і тією ж французькою зауважив, що його запевняють, що вона іншої національності… За словами композитора і внучатого племінника співачки Михайла Скорика (!), Соломію обдарували бранзолетою, брошкою і фото царської родини у знак захоплення її співом.Фото — Соломія після бенефісу у Варшаві, Музично-меморіальний музей С. Крушельницької.
TGLIST.COM.UA
