Минулий тиждень був найбільш «крайнім» за час існування проєкту «Край». Справа навіть не у кількості глядачів, що відвідали нашу подію, а в тому, що всі ми протягом тижня здійснювали те, з чого і заради чого «Край» колись виник у тісному приміщенні бібліотеки на Великій Житомирській.

Великий екран — ось де повинні відбуватися «Веселі ігри». Коли неможливо поставити фільм на паузу і потрібно триматися до кінця. Коли вихід тільки один, і він веде назовні з кінотеатру, але не з самого кіно. Оскільки втекти, «вийти з гри» чи сховатися від відео неможливо.

У цьому вся його сутність: VIDEO як осердя концепту кіно, де над глядачем ніби Дамоклів меч нависає невагома спокуса загорнутися «білою стрічкою» непричетності до дійства навпроти. Або вдягнути білі рукавички, якщо комусь більш до вподоби гольф.

Насамкінець — заповнений «Гегемон» перед невідворотністю «Піаністки». Перед розпачливим ударом ножем себе в груди як бажанням пробити перехід для внутрішнього світу, який нарешті вийшов назовні.

І звичайно, все мало б скінчитися «Геппі-ендом». Слоган фільму: «Don't believe the title of this Michael Haneke film». Власне, цього «don't believe» ми вчилися протягом тижня — не вірити, а бачити фільм. Бачити те, як ти бачиш. Аби не застрягнути в video.

Тому у фінальних словах Трентіньяна: «Відвези мене звідси», промовлених ніби під акомпанемент сліпучо-байдужої білизни світу, прослизає невловима іронія. Оскільки покинути кіно неможливо — куди б не подався, ти завжди зостанешся його протилежним «Краєм».

Тож вихід один — залишайтеся на «Краю»!

Ми дякуємо кожному глядачу, а також кінотеатру «Жовтень» і нашим партнерам — без вас все це не було б можливим.

підписатися | наш сайт