щоденниково нецензуроване і з матюками)))

сум жалить мене медузою. всі ми знаємо, який нехитрий метод варто б застосовувати в таких випадках)), але я так не можу. натомість лишаюсь в морі і підставляю шкіру під нові і нові тільця без мозку. коли шкіра пече, принаймні не варто шукати сенсів — все очевидно — треба навчитися перестати відчувати цей біль. є що висублімовувати у текст — їбись воно конем — скільки можна себе переконувати, що вмію я писати від щастя. так і де? де всі ці щасливі літери? Оля каже, шо любить мою чесність. як я чесно сказала на свіжохрустку роботу непутьових інді-артистів: "вона нікуди не годиться", так і скажу, що писати не маю про що. і світ не перевернувся, бачиш. світу цьому не поможуть ні митці, яким є що сказати, ні митці, які себе душать. у світові я зневірена, а так як я його невідʼємна (як би сильно періодами не хотілося себе відняти) частинка, то хочеш/не/хочеш, а маю бути рівнопропорційно зневірена у собі.
найсмішніше, є ніхуйова вірогідність, що уся моя безсенсовна екзистенція пройде, як тільки ми вернем мені моє типове дозування пігулок. Сартр і Камю навряд вигадали би екзистенціалізм, якби мали гарного психіатра. мій психіатр не прям щоб геніальний, то ще трохи построчу непотрібних літер. тішся, его. а то як же ми будемо жить, не вписуючи себе у слово «письменниця»