У "Майстрі корабля" Юрія Яновського дуже багато описів. І мені чомусь здається, що цей роман не про Одесу, а про море, про життя моря і життя коло моря. Ми розмовляли про ніжні пахощі степів, які може відчути лише чутливий ніс тубільця. Безконечний родючий степ поріс травою і поховав дороги. Як у морі, хвилюється його зелена поверхня, багато фарб розкидано по степу, щедрих, щирих фарб збудженої землі. І високе бліде небо блакитними шовками звисає до обріїв, дзвенить відблисками дорогого каміння, голубими переливами степової тайни і високими, наче з безвісти донесеними мелодіями степових птахів, що приліпилися десь у небі і ніяк не знайти їх простим оком. Пливе степ, наставивши вітрила. Моpe — пустельний степ одного обарвлення й одного запаху. Через це людина шукає інших морів, дальших обріїв і солодшої тайни. Степ межує з морем, що завше приймало на свої вітри журавлів із степу. Такі описи мені нагадали тексти Михайла і Людмили Старицьких з трилогії про Богдана Хмельницького: Безмежний дикий степ... мертва пустеля; скільки оком кинь, вкрився він білим килимом; де-не-де здіймаються невеликі замети, немов застиглі хвилі бурхливого моря. Ось тут [видно] з-під снігу сухі стеблини «холодку», будяків, мишія, а там витикаються й френзлі мертвої тирси; серед сухого бадилля видко легкі відбитки різних звірячих слідів. А там далі, аж до обрію, все біле й біле, одноманітне й тоскне! Сіре, олив'яне небо здається похмурим, а до обрію воно схиляється ще темнішою смугою, що різко відзначає снігову межу. Ні шляху, ні тропи, ні згука! Тільки вітер вільно гуляє собі незайманими степами, а коли то розгуляється й бурхливим борвієм та підійме скажену метелицю. "Перед Бурею" (переклад 1930 року).