Публікую продовження моєї статті…про те, як кримінальна субкультура може змінити армійський колектив. Радянський урокІсторія вже знає приклади проникнення кримінальних норм до війська. Після масової амністії 1953 року та інших амністій середини 1950-х із радянських таборів вийшла велика кількість людей. Частина колишніх ув’язнених призовного віку згодом потрапила до лав Радянської армії.Існує поширена історична версія, що цей процес сприяв перенесенню до війська певних кримінальних практик. Саме з цим іноді пов’язують формування радянської «дідівщини».Було б спрощенням виводити дідівщину лише з амністій. На неї впливали післявоєнні соціальні зміни, масовість призовної армії, слабкість сержантського корпусу, закритість військових частин і безкарність насильства. Проте кримінальна субкультура дала цим явищам готову мову, систему статусів і ритуалів.У результаті в багатьох радянських частинах формальний статут співіснував із неформальним «законом казарми». Старослужбовець отримував владу над молодшим не завдяки знанням чи посаді, а завдяки праву принижувати. Це була логіка зони, перенесена за військовий паркан. «Вагнер»: коли страх замінює військовий статут.Досвід російської ПВК «Вагнер» підтвердив незручний факт: завербовані в’язні можуть воювати відчайдушно й результативно. Під час боїв за Бахмут формування Пригожина, значну частину штурмової піхоти якого становили засуджені, виявилося боєздатнішим за багато регулярних російських підрозділів. Ув’язнені погоджувалися на майже самогубні завдання, йшли в лобові штурми та приймали надзвичайно високий ризик смерті в обмін на шанс отримати свободу.Проте «Вагнер» — не приклад для наслідування, а застереження про ціну такої боєздатності. Колектив з високою концентрацією раніше судимих осіб ризикує перетворитись на гібрид місць позбавлення волі. Що власне і відбулось з «Вагнером» внутрішня дисципліна якого відтворювала найжорстокіші порядки кримінального середовища: владу сильнішого, безумовне підпорядкування та покарання фізичною розправою. За відмову виконувати наказ або спробу втечі бійцеві загрожував не військовий суд, а смерть.Спеціальний підрозділ не є ізольованим островомУкраїнський закон недаремно передбачив службу засуджених у спеціалізованих підрозділах. Це дає змогу проводити відбір, підготовку та нагляд, не розчиняючи новобранців у великому армійському колективі.Проте спеціалізований підрозділ не існує у вакуумі. Ним мають командувати офіцери й сержанти. Він взаємодіє із сусідніми частинами, штабами, медиками, логістикою та підрозділами забезпечення.Тому ізоляція сама по собі проблеми не розв’язує. Найгіршим рішенням було б призначати для таких підрозділів командирів, які намагатимуться керувати «мовою зони». Щойно офіцер визнає кримінального «авторитета» посередником між собою та особовим складом, держава фактично легалізує паралельну владу.Командири таких підрозділів мають розуміти кримінальну субкультуру, але не підкорятися їй. Потрібні ретельний психологічний і безпековий відбір, сильний професійний сержантський корпус, конфіденційні механізми повідомлення про насильство, робота психологів та невідворотність покарання. Особливо важливо не допустити перенесення до військового колективу тюремних каст і принижень.Не ярлик, а відповідальністьЛюдина з кримінальним минулим може стати хоробрим і дисциплінованим воїном. Служба здатна дати їй можливість захистити країну, повернутися до суспільства та побудувати іншу біографію. Ставити тавро на всіх колишніх засуджених було б не лише несправедливо, а й нерозумно в умовах війни.Та наївність тут не менш небезпечна за упередження. Разом із додатковим людським ресурсом армія отримує ризик утворення спільнот, де авторитет виборюють насильством, слабкість карають приниженням, а неформальний статус ставлять вище за закон.У найскладніших боях підрозділи із засуджених справді можуть давати потрібний результат. Але його ціною може виявитись інфікування армійських колективів кримінальною моделлю взаємин.