Ну що… як пройшли наші два дні? Зараз розкажемо 😅

На таких нервах, що вже починаєш вірити: коли щось не робиться — значить, мабуть, так треба. І, можливо, воно дійсно все до кращого. Ми планували виїзд до хлопців, але він не відбувся через те, що я захворіла. Тому вирішили не тягнути час і максимально підлаштуватися під ситуацію — щоб хлопці самі могли під’їхати до наших точок за автівками. Одну машину передали в Конотопі. Другу хлопці забрали в Броварах. Третю вирішили передати вже тут, вдома. І знаєте… недарма. Я тільки приїхала на другій машині, весь день усе було добре. Але щойно під’їхала — машина закипіла. Почали дивитися — і виявилось, що розірвало радіатор. І саме в той момент ми зрозуміли, чому так нервували всі ці два дні. Бо хлопці приїхали аж із Павлограда за цією автівкою. І уявіть наш стан, коли машина просто стає колом перед самою передачею. Два дні без СТО. Два дні — своїми руками. Два дні — на нервах, на дзвінках, на інструментах і на «давайте ще раз попробуємо». Але знаєте, що вкотре доводить ця ситуація? Що поруч є неймовірні люди. Наші небайдужі допомогли все зробити максимально швидко. Ми терміново замовили радіатор, хлопці привезли його з Броварів, ми поставили, прокачали систему, довго мучилися з тією машиною… але ми це зробили. І найкращий момент — коли нарешті автівку забрали наші військові. Втомлені. Нервові. Але щасливі, що вона все ж таки поїхала до хлопців, а не залишилась стояти з відкритим капотом. Ось так і проходять наші будні. Без сну. Без нормального відпочинку. Але з одним бажанням — щоб наші військові мали на чому їздити, евакуйовувати, жити й повертатися живими 🇺🇦🫶