Знову чую крики про те, що в нас "немає свободи слова". Зазвичай так кричать ті, кого закенселили чи катають на шакалячому експресі за їхні антиукраїнські висловлювання. Такий от парадокс — антиукраїнські висловлювання є, а свободи слова — "нема".

Такої свободи слова під час війни, мабуть, не мала жодна держава. В нас досі проповідує РПЦ-ФСБ. В нас існують окремі депутати, які один в один повторюють російські наративи, в нас можна критикувати військово-політичне командування.

Такого не було під час Другої світової в СРСР, за яким значна частина тих, хто переживає за "свободу слова", потайки ностальгує. Там би на них і чекав той самий концтабір — і не віртуальний, а цілком реальний.
Свобода слова в Україні, як би це зараз не парадоксально звучало, допомагає нам змінюватись і еволюціонувати під час війни. Зміни є, якщо порівняти із 2022 роком, але їх заледве видно за скандалами, які завжди будуть гучніші за здобутки. Здобутки не набирають лайків, здобутки не здатні на рейджбейт, здобутки формуються поступово, через що їх можна побачити тільки на довгій дистанції, і то — якщо хтось захоче на них звернути увагу. І вони є не в останню чергу завдяки свободі слова і громадянському суспільству.

Тим більше огидно дивитися на тих, хто цю свободу слова знецінює, прагнучи відбитися від заслуженого шакалячого експресу.

Але свобода слова не означає свободи брехні. Права не означають відсутність обов'язків. Завжди нагадую, що обов'язок боронити інформаційну безпеку держави є обов'язком, прописаним в Конституції (стаття 17). А ворог нас атакує інформаційно так само люто, як і фізично. Це треба усвідомлювати і не давати йому нас дезорієнтувати.