А поки що про переклад роману, який ще не анонсовано, тому без цитат, просто переповідаю.
Звичайна, рядова книжка: персонаж замовив китайську їжу з доставкою на вечерю тільки для себе, бо ображений на іншого персонажа, з яким живе.
Ця книжка: персонаж замовив вечерю на одного ("на одного" виділено комами!), а через кілька речень він ковиряє в рисі паличками в пошуках м'яса — так ми дізнаємося, що вечеря була китайська (якщо нам взагалі треба це знати), а заодно — тобто не заодно, а головне, — що він не знає, що відповісти персонажу 2.
Тут взагалі персонажі майже ніколи не глитають і не цикають зубами, серце і шлунок у них нікуди не провалюються, кишки не скручуються у вузли, і тим паче автор не повідомляє нам про їхні почуття й емоції тупо "він злякався", однак ми прекрасно знаємо, хто, що, коли й чому відчуває. Для мене в цьому полягає, вибачте на слові, магія літератури, яка не стається (і не повинна) в кожній книжці й тому ще більш цінна.
Ну або це в мене викривлення особистості через інтровертність, і тому я приписую надмірно велику цінність недосказаності :)