Апдейти по моєму читанню.
1. Загадка Воннегута. Я прочитала більше половини Колиски і жодного разу не усміхнулася. Все, що було з нього перекладено в СРСР, я читала у свої 14-18 років і реготала, навіть Бойню номер п'ять, бо це було дико смішно місцями (і дико сумно іншими місцями). Але конкретно про Колиску я не пам'ятаю, чи було мені смішно. Я її не перечитувала, бо вона мені подобалася менше за інші, це факт, але причин я не пам'ятаю. Невже я настільки втратила почуття гумору?

2. Після Історії кохання зробила другу спробу дочитати Баумгартнера. Перша спроба була після "Сендвіча", і я вирішила, що мені не треба другу поспіль книжку про старіння. Тепер я вирішила, що мені не треба другу поспіль книжку про дружину, яка померла. Полежи ще, Баумгартнере.

3. А тоді почала "Родинний лексикон" Наталії Гінзбург. Років десять тому він вийшов англійською, його дуже хвалили, але в мене він не пішов. Цього разу наче все подобається, але я швидко заснула, тому поки що не можу поділитися враженнями.

4. У Вітрах війни Наталі вже знову в Італії, приїхала виручати дядька-вченого, який там застряг через проблеми з паспортом і не може повернутися в Америку. Американський консул в Сієні хихикає і відмовляється допомагати, радить дати хабаря німцям на виїзді. Уперше з'явився персонаж, який бісить більше за Наталі! Пам'ятаю, що далі їх буде більше.
Зрозуміла сюжетну функцію уривків з вигаданої книжки (знайшла сокиру за лавкою, як то кажуть): звісно ж, вони заповнюють лакуни, коли важливі події війни відбуваються там, де нема нікого з героїв (Франція, Англія). Оскільки я допетрала до цього тільки з другого прочитання, і то не одразу — вважаю, що прийом вдалий і добре замаскований або я втратила не тільки почуття гумору.

Усім гарного дня, продуктивної роботи й приємного читання. А на фото вчорашня Марусія виражає обличчям догану мені за дощ (він досі періщить, коти через це казяться і перекинули мені вазу з лавандою — збирати лаванду зі столу й підлоги було весело і ароматно).