Живе у Львові. Їй майже шістнадцять. Її звати Настя.
Вона точно знає тепер, де знаходиться місто Щастя.
Вона тепер знає, взагалі, всі ці міста - південні й східні -
Але саме у Щасті її тато ще у лютому підірвався на міні.
Ще півроку тому Настя була щаслива і хотіла бути юристом,
А тепер вона знає різницю між - буденними вже - "двісті" і "триста".
По сигналу тривоги Настя вже не мчить стрімголов до підвалу -
Йде без поспіху та шепоче з ненавистю: "Як же ж ви, підари, заєбали..."
Тиждень - ходить до школи, тиждень - навчання онлайн удома.
Вчитись - бажання зовсім немає. Є тільки гнів та втома.
Добре, що є ноутбук - подарунок Олега, татового побратима.
У Олега немає ноги - в цьому винна та сама міна.
Олег хороший, але іноді Настя хоче його запитати:
"Чому, блядь, у тебе немає тільки ноги, а в мене немає цілого тата?!"
У такі моменти вона хоче кричати і Олега їй зовсім не шкода,
І єдине, що стримує - це браслет її тата, сплетений з паракорда -
Брудний та поплавлений - він ледь не спадає з зап'ястка тонкого -
Та Настя його не зніме і не віддасть - нізащо, ніколи й нікому.
Татові речі пахнуть його "Фаренгейтом" - так щемко, страшно й солодко.
У Насті всередині, здається, немає нічого, крім чорного холода.
І очі її - такі недитячі - мов пара блакитних скальпелів.
Настя більше не хоче бути юристом - їй тепер до вподоби професія снайпера.

18.09.2022

#мулікпише
#базальт