ВОГОНЬ У СЛОВ'ЯНСЬКІЙ ТРАДИЦІЇУ народних уявленнях вогонь - одна з основних стихій світобудови (поряд із водою, землею, повітрям). Вогонь протиставлений воді й одночасно зближується з нею за ознаками безформності та плинності; і вогонь, і вода є посередниками, що зв'язують світ мертвих і світ живих, «той» і «цей» світ. Символіка вогню, як і води, мала двоїстий характер. На одному полюсі - образ лютого і мстивого полум'я, що загрожує смертю і знищенням. На іншому – стихія очищувального полум'я, що втілює творче, активне начало. Вогонь стихійний протиставлений вогню домашньому, що несе світло і тепло. Приготування їжі в печі було фундаментальною метафорою перетворення природних явищ на факти культури. У фольклорі та обрядовості вогонь спалює, знищує і водночас відроджує до нового життя, очищає, організм повертає молодість і здоров'я. Вогонь сприймався і як безпосередній адресат язичницького культу, і як посередник між людиною і божеством. У Стародавній Русі вогонь називали Сварожичем, тобто сином Сварога. Звичайним місцем поклоніння Вогню-Сварожичу був стодола, що свідчить про сільськогосподарський характер його культу. Давньоруські язичники палили багаття на своїх святилищах і підтримували негасимий вогонь перед ідолом Перуна. Вони спалювали своїх мерців, вірячи, що з полум'ям похоронного багаття ті переносяться до Ірію. За свідченням арабського автора ал-Масуді (X ст.), слов'яни «спалюють своїх мертвих, а також худобу, зброю, прикраси; коли помирає чоловік, спалюється з ним дружина його... дружини їхні прагнуть до самоспалення, щоб увійти за чоловіками в рай». Вогонь представлявся слов'янам живою з'їзд норовливою істотою. Він їсть, п'є і спить подібно до людини, а розсердившись, може і помститися пожежею за нешанобливе ставлення. Про вогонь говорили не інакше як пестливо: «Вогник, вогник, батьку вогник!» Гасили вогонь на ніч зі словами: «Спи, батьку вогник!» Плювати у вогонь вважалося гріхом; згідно з повір'ям, того, хто мочиться у вогонь, той висушить живцем. Українці Поділля залишали в печі на ніч горщик із водою і поліно, щоб вогню було що їсти і пити. Внутрішній вогонь підтримує тепло людського тіла, проте його надлишок призводить до хвороби. В слов'янських замовляннях і магічних діях любовне почуття уподібнювалося вогню. Жінки сушили в печі вирізаний із землі слід чоловіка або яку-небудь належну йому річ, щоб він так само сох від любові. У народній культурі метеорити осмислювалися як вогняні змії, що падають на землю. Образ змія, що має вогняну природу або такого, що пашить вогнем, відомий у казках, билинах, духовних віршах і книжкових творах. Архаїчний і образ вогняної річки, що відокремлює світ мертвих від світу живих. Сакральний характер приписувався вогню, що загорівся від удару блискавки, а також рукотворному «живому» вогню, який добували старовинним способом за допомогою тертя. Вираз «живий вогонь» відомий у різних слов'янських мовах і сходить, мабуть, до праслов'янської епохи. Такий вогонь слов'яни називали також: новий, дерев'яний, самородний, трудовий, небесний. Щоб зупинити падіж худоби, проганяли стадо через багаття, запалене від «живого вогню». Іноді худобу проганяли між двома вогнищами або розводили багаття на різних кінцях села, щоб захистити його від хвороби.