Telegram statistics channel - @UkrainianMilitaryHonor

​​Фортеця Сталінград 1 лютого 1943 р. Не дивлячись на капітуляцію основної частини 6-ої армії за день до цього, а саме південної та центральної груп військ, разом з командуючим Фрідріхом Паулюсом та усім штабом. Північна група, яка категорично відмовилася скласти зброю, основу якої складав ХІ корпус Вермахту, продовжувала чинити нерівний опір. Шифрограма XI армійського корпусу в групу армій "Дон" о 7:45 ранку«Ніч пройшла без особливих пригод. Локальні прориви усунені. Протягом години сильна артилерійська підготовка, після цього почалася ворожа атака з півдня і південного заходу».Шифрограма  штабу Мільха (Люфтваффе) в XI армійський корпус об 11 год. 45 хв. «Підготовленний ​​посадочний майданчик після огляду з повітря визнано придатним лише для "Шторха". Застосування "Шторха" неможливо, через недостатню дальність польоту і його непристосованності до нічних умов польоту».Радіограма 24-ї танкової дивізії ХІ корпусу в групу армій "Дон" о 20 год. 15 хв. «Росіяни просуваються ... боремося ... Тракторний завод»В штабі фронту РККА заявили Паулюсу, щоб він дав розпорядження військам північної групи, про припинення опору. Він ухилився від цього, пославшись на те, що він, як військовополонений, вже не має права віддавати такі накази.

​​Фортеця Сталінград 31 січня 1943 р. Шифрограмма 6-ї армії в ОКГ (Oberkommando des Heere) і групу армій "Дон" о 6:15 ранку«Росіяни вже перед дверима. Ми готуємося до знищення».Наступна шифрограма і остання о 7 год.14 хв. «Ми знищуємо».Відповідь шифрограма командувача групи армій "Дон" в 6-у армію:«Бойові камеради 6-ї армії!Ми висловлюємо вам свою подяку за героїчну хоробрість і запевняємо, що виконаємо ваш заповіт.Підписано: фон Манштейн»31 січня Генерал-фельдмаршал Фрідріх Паулюс запропонував Радянському командуванню капітуляцію своєї армії. Було взято до полону весь штаб 6-ої армії разом з Паулюсом, того ж дня склали зброю південна і центральна оточені групи Вермахту в місті. Але північна група, ядро якої складав ХІ армійський корпус, на чолі з генерал-полковником Карлом Штрекером категорично відмовилася виконати наказ Паулюса про капітуляцію. І продовжила чинити опір, тримаючи зв'язок з вищим командуванням та ще координуючи роботу бомбардувальної авіації та скидання постачання. Там же на території Тракторного заводу, тримали натиск і українські добровольці. Це були колишні шуцмани з 143-го і 144-го харківських шуцманшафт батальйонів, які було сформовано взимку-весною 1942 р. в Харкові. Обидва харківські батальйони просувались вперед разом з тиловим командуванням групи армій "Дон", і на кінець 1942 року забезпечували тили 6-ї армії на підступах до Сталінграду і в самому місті. Вже в котлі 12 грудня 1942 року їх залишки, було зведено до складу 2-го Харківського батальйону. Загалом в північній групі також опинилося найбільше колишніх червоноармійців з числа Hiwi. Втрачати їм було нічого. Тому спротив тривав далі.

​​Фортеця Сталінград 30 січня 1943 р. Радіограма 6-ї армії в групу армій "Дон" о 17 годині 30 хв. «Лінія фронту біля нас прорвана в декількох місцях. Ми зайняли кругову оборону діаметром 300 м. навколо Червоної площі. Про становище VIII і XI армійських корпусів нічого не відомо».20 год. 05 хв. «Західний фронт на тракторному заводі відбив кілька атак і продовжує утримувати свої позиції, незважаючи на великі втрати. Тут опір можливий трохи довше».21 год. 30 хв.«Жодних змін в положенні.За повідомленнями численних командирів, сили їх людей підійшли до кінця і після закінчення останніх боєприпасів вони змушені будуть здатися до полону. Ми в нашому бункері слухаємо відозву Фюрера, і при виконанні національного гімну наші руки самі піднімаються в німецькому вітанні».В цей же день ввечері командуючий 6-ої армії в Сталінграді Фрідріх Паулюс отримав останню радіограму від Гітлера. В ній Фюрер вітав Паулюса з присвоєнням ранґу генерал-фельдмаршала. Після привітання крім усього іншого в кінці підкреслювалося:«...ще жоден німецький фельдмаршал не потрапляв у полон»Це був натяк, щоби Паулюс пустив собі кулю в скроню.

​​81 рік тому, завершилася Героїчна Битва під Бродами.10 липневих спекотних днів Звитяги та нерівної боротьби, яку вів XIII Армійський корпус 4-ї ТА Вермахту до складу якого входила і 14-а гренадирська дивізія Військ СС «Галичина».Внаслідок переважаючих сил ворога XIII корпус було розбито. Але залишки живих бійців ще декілька днів поодинці та групами будуть пробиватися з оточення. Зазнала безумовно великих втрат і дивізія «Галичина». Звісно об'єктивно кажучи будь яка програна Битва це трагедія, тим більша трагедія для Української Нації на той час. Загинув або потрапив до полону основний кістяк добровольців першої хвилі 1943-го року. Без перебільшення можна сказати, що це був квіт нашої кращої молоді, це були ідейні добровольці, воїни. Також безумовно великими ударом для нас було те, що під Бродами загинув майже весь бойовий найкращий наш Офіцерський корпус, переважно ветерани Армій УНР та УГА. Враховуючи який дефіцит і так був у нас офіцерських наших українських кадрів у Другу світову, то цей удар був досить відчутним.Але це війна. По факту шансів втримати фронт об'єктивно не було. Більшовики готували декілька місяців Львісько-Сандомирську наступальну операцію. Абсолютна перевага в особовому складі противника, перевага в декілька разів в артилерії, танках і повне панування радянської авіації в небі.Тим не менше. Наші бійці показали себе гідно імені Українського вояка. Коли полки дивізії було кинуто на першу лінію. Бійці дивізії спинили переважаючого ворога 16 липня. Просто для розуміння стійкості наших бійців, варто наголосити на прикладі лише одного 30-го полку дивізії. Лише на відтинок фронту який займав один полк, вели наступ дві стрілецькі дивізії і одна механізована бригада РККА! І наш полк їх стримав 16 липня, завдаючи відчутних втрат.Це заслуга в першу чергу фаховості та ідейної стійкості бійців. Адже бійців дивізії готували на навчальних полігонах та фахових курсах один рік. Один рік! І готували одні з кращих вишкільників Військ СС. Тому гидко досі чути від якоїсь нашої патріотичної вишивати з антіфа душком, про те що бійців кинули на фронт німці щоб знищити дивізію як гарматне м'ясо. Цей ідіотизм не витримує жодної критики.Також відоме блекотіння наших  совкових ворогів та пропагандистів Кремля, там зрештою стара платівка яка вже набила аскому:“Дивизию Галичина наша Красная победоносная армия уничтожила в первом же бою”Коли вже з початку вересня у Берліні розпочався детальний розбір Битви, та понеслися донесення  та свідчення до Рейхсфюрера Гіммлера в оцінці дивізії від безпосередніх учасників Битви, зокрема вищих офіцерів корпусу, які всі відзначали позитивно дії українських бійців. В Берліні також оцінили справедливо героїчну роль дивізії. Тому розпочалося активне її поповнення та доформування. Потім будуть видатні бої в Словаччині, Словенії а зокрема героїчні бої в Австрії під кінець війни, де дивізія не тільки стримувала червоні орди, а і проводила контрнаступальні вдалі операції під Фельдбахом і замком Гляйхенберг.Вічна слава Героям Битви під Бродами! Ваш Чин взірець для нас.

​​Володимир Козак. Ваффен-оберштурмфюрер, командир 4-ї роти 29-го полку дивізії Ваффен СС «Галичина». Нагороджений Залізним хрестом II класу (1 серпня 1944 р. за відвагу в боях під Бродами) та Залізним хрестом I класу (у квітні 1945 р. за  бої в районі замку Гляйхенберг 9 квітня 1945), також мав (Infanterie Sturmabzeichen) Штурмовий знак (піхотний), (Verwundetenabzeichen in silber) 2-го ступеня та «За поранення».В дивізії існував «Jagdzug» - винищувальний розвідувальний загін, що складався на 70% з українців Східної України (колишні бійці РККА).Ця група розвідки діяла окремо і мала окреме підпорядкування.Відомим вояком групи був відважний чотовий Стасенко з Києва. Сотник Володимир Козак з ним неодноразово виходив на герці до більшовицьких окопів. Стрільці казали, що “кулі їх не чіпляються”. Але під час одного з таких боїв Стасенко загинув. Козак, незважаючи на шалений вогонь, виніс його тіло з бою. Стрільці стали свідками небаченої сцени – їхній командир гірко ридав над тілом свого товариша. Тоді всі відчули, які глибокі у нього почуття вояцької дружби.

​​З приводу попереднього допису де я писав про колишніх есесівців у Французькому іноземному легіону у війні в Індокитаї, як вони користувалися справно своїми кинджалами, що красномовно описав у спогадах легіонер Соланж. Я отримав коментар свого друга, який нині проходить службу в Легіоні:«Привіт друже, так всі це пізнають навіть зараз в цей ліберальний час, моя частина якраз брала участь у боях в Індокитаї, а моя рота була повністю знищена біля опорника "Ізабель" там їх було три висоти з назвами жіночих імен. Навіть зараз у нас багато стройових німецьких пісень, перекладених на французьку та в оригіналі, які ми співаємо. Але час зараз не той і контингент теж, багато людей які служать вони випадкові бо через проблеми з рекрутингові беруть ти хто не повинен був пройти, але я думаю це зміниться, ми пам'ятаємо свої традиції. А по відношенню до того що тут служать разом колишні вороги то це так, дуже часто буває і було у різні часи, тут система в цьому плані дуже розумно побудована в плані ідеології та звичаїв.»Повертаючись до теми есесівців у ФІЛ. То основна маса їх була зібрана у 3-му Іноземному піхотному полку Іноземного легіону. В цьому полку вони утворили ударну групу. Їхні подвиги стали добре відомі і радіо Ханоя назвало їх “командою смерті” — Тодескоммандо.Після ханойської піаркомпанії ці бійці стали носити на лівому рукаві нашивку, що зображена на фото. Слово DESTIN розшифровується як — Deutsche Stosstruppen Indochina.

​​Не секрет, що після війни чимало есесівців знайшли свій подальший шлях в лавах Французького іноземного легіону, та воювали в 50-их роках в Індокитаї. Деякі зберегли свої кинджали СС, якими справно різали азіатських комуністичних смердючих гуків в рукопашці.Далі цікавий спогад по темі легіонера Клода-Іва Соланжа:«Можливо зухвало буде так говорити про Легіон, але все ж таки в наших лавах тоді боролися справжні Боги війни, і не тільки французи, а й німці, скандинави, росіяни, японці, навіть пара південно-африканців. Німці  наприклад всі до єдиного пройшли Другу світову, росіяни теж. Пам'ятаю, у другій роті мого батальйону служили два російських козака, які воювали під Сталінградом. Один був лейтенантом радянської польової жандармерії (10-ї дивізії військ НКВД), інший  цугфюрером в кавалерійській дивізії СС. Обидва загинули при обороні опорного пункту "Ізабель".Комуністи билися як чорти, але ми теж показали їм, що вміємо справно воювати. Я думаю, що в жодній європейській армії у другій половині 20-го століття не довелося, та й дай Боже, вже не доведеться вести такі страшні і масштабні бої врукопашну, як нам в цій проклятій долині. Ураганний вогонь їх артилерії і зливові дощі перетворили окопи і бліндажі в місиво, і ми часто билися по пояс у воді. Їх штурмові групи або йшли на прорив, або підкопували свої траншеї до наших, і тоді десятки та сотні бійців пускали в хід ножі, багнети, приклади, саперні лопатки, сокири.Жорстокість була неймовірною. Тайці використовували якісь свої особливі кинджали, у кількох німців збереглися кинджали СС, в моєму відділенні служив баск, який просто жах що творив складною навахою з лезом довжиною сантиметрів з 30».

​​Під час Другої світової радянське командування і ставка вирішили формувати кавалерійські так звані "козацькі" частини в складі РККА, намагаючись таким чином зіграти на традиціях і патріотизмі тих залишків козаків які лишилися на Кубані і Доні після репресій та Голодомору. Викликано це було в першу чергу тим, що всі козаки поголовно з приходом німців приєднувалися до боротьби з більшовизмом і переходили на сторону німців Одягши в козацькі строї лапотніків Ванюшек їх нарекли "казаками".Це перегукується з аналогією до подій початку війни на Донбасі, коли в ЛДНР різний зброд мародерів і бандитів етнічних лапотніків як місцевих так і росіян гастролерів одягли папахи та кубанки взявши ім'я козаків. Але від того вони ж ними не стали. Бо півень скільки завгодно може кричати, що він орел але всеодно ним ніколи не стане. Тому слід відрізняти півнів та орлів, і не слід ображати тих справжніх козаків останніх лицарів прив'язуючи до них той ряжений сброд який не має ні кровного ні духовного стосунку.Але повернемося до "казачьих" формувань РККА. Нижче приведу дуже красномовний спогад ветерана 15-го козацького кавалерійського корпусу СС фон Панвіца військового старшини Миколи Назаренка про бої з цими "казачьими" корпусами Красної армії. Коротко про Назаренка, в 1942 році зі своїм загоном з донців і кубанців він приєднався до Вермахту де діяв в складі 1-ї Танкової армії фон Клейста, учасник Битви за Сталінград. В 43-му році його загін став основою кадрів 1-ї Козацької дивізії Вермахту під командуванням Гельмута фон Панвіца. Після капітуляції Рейху пощастило уникнути видачі його британцями до рук совєтів. Доживав в США.«Лупили мы этих "казаков", как чертей, и в Ростове и за Доном, в наступлении к Грозному, в Сальских степях и Ставропольщине. На последней доставали мы своей казачьей дланью также и тех таких же "казаков", которым удалось туда выскочить после "бани" под станицей Кущевской, заданной там их такому же 17-му "Кубанскому казачьему" кавкорпусу генерала Кириченко, переименованному в награду за своё поражение в 4-й гвардейский "Кубанский Казачий" корпус.В боях с частями этих "казачьих" корпусов, так же как и в рейдах в районы их расположения, мы набирали уймы пленных, а потому могли воочию убедиться в том, что они только по форме одежды были "казачьими" и в массе состояли из пришлых на казачьи земли, получивших от Москвы в собственность пепелища истреблённых, раскулаченных или сосланных на погибель наших родных братьев.Коренных казаков в этих корпусах - "Донском" генерала Селиванова и "Кубанском" генерала Кириченко - было лишь "кот наплакал", и они при каждой возможности перебегали в наши казачьи отряды. При этом, конечно, бывали и неудачи, за которые они платились жизнями, будучи расстреливаемыми в показательном порядке перед строем для соответствующего устрашения всего его состава. Об одном из таких случаев и свидетельствует сквозь зубы в своей книге "Кавказские записки" майор НКВД В. Закруткин, всемерно старающийся выдать в ней за казаков вышеупомянутый пришлый элемент».P.S. На фото Микола Назаренко в Хорватії, 1944 р.

​​Оберштурмфюрер дивізії СС «ЛАГ»  Вернер Вольф під час Курської Битви, липень 1943-го, з трофейною СВТ (самозарядная винтовка Токарева).Вольф в дивізії «Лейбштандарт» був ад'ютантом легендарного Йохена Пайпера. Уродженець Мемеля в Сх.Пруссії (нині Клайпеда, Литва).Учасник Польської 1939-го та Французької 1940-го кампаній. На Східному фронті учасник двох Битв за Харків та учасник Курської Битви, за яку 7 серпня 1943-го отримав Лицарський Хрест Залізного Хреста.Там же під Курськом під час операції «Цитадель» він заробив свою нашивку за знищений танк. Відбивши танкову атаку червоних і при цьому, особисто підбив один танк.В листопаді 1943-го отримав поранення осколком в область стегна. Коли солдати принесли його до санчастини, лікар сказав, що ногу буде різати однозначно. Тоді Вернер вихопив люгер і вистрілив перед ногами доктора, та заявив що випустить тепер вже в нього весь магазин з пістолета якщо він доторкнеться до його ноги.Оберштурмфюрер особисто зробив собі надріз ножем і дістав шматок осколка. Через пару тижнів, коли нога зажила, він знову встав до лав рідного «Лейбштандарту».19 березня 1945-го під час боїв в Угорщині, був важко поранений. Загинув у шпиталі в Австрії через 10 днів.

“Розговорився з молоденьким флямандським поручником, який щойно скінчив своїх двадцять один років. Він за Україну чув тільки, що десь дзвони дзвонили, але він не знав ані де, ані чому, ані як. Став я йому розказувати від А до Зет, щоб він зорієнтувався повністю, тим більше, що він виявив правдиве зацікавлення. Розказав я йому про наш історичний досвід із Польщею і з Росією і накінець розказав я йому про наш досвід з Німеччиною. Він тряс головою. — Ви знаєте що? — каже нарешті. — Ваша земля за добра і за багата і для вас і для ваших ворогів. — Може бути, але це наша земля і на це нема ради. — «Є рада» каже він. — Ріжте ворогів так, щоб боялися на вашу землю ступити одною ногою навіть. — Це не є так легко — відповідаю. — Їх дуже багато. — Це ніщо. Ви ріжте, а тоді почнете рахувати! Дивлюсь я на того молодого чоловіка із Західньої Европи і слухаю його поради і з дива не можу вийти. Він же представник західньої культури і особисто він таки справді культурна людина.”— Роман Лазурко «На шляхах Европи»