Бориспіль, 12 січня 1994 року.

Перший президент України Леонід Кравчук зустрічає президента США Білла Клінтона в аеропорту «Бориспіль». Клінтон прямував до Москви й дорогою зробив коротку зупинку для зустрічі з Кравчуком, не залишаючи території аеропорту.

У ті дні вирішувалася доля українського ядерного арсеналу — третього за величиною у світі. Україна отримала його у спадок після розпаду СССР і мала визначити, як розпорядитися цією зброєю та які гарантії безпеки отримати натомість.

Кравчук підтримував ідею ядерного роззброєння, але розумів, наскільки непростим буде це рішення. Усередині країни існувала серйозна опозиція відмові від ядерної зброї, зокрема серед так званих націоналістичних сил у Верховній Раді. Залишалося й головне питання: чи можна довіряти обіцянкам безпеки, якщо потенційна загроза походила від Росії?

Сьогодні, через понад три десятиліття, я дивлюся на цей знімок зовсім інакше, ніж у день зйомки. Тоді для мене це була просто удача — сфотографувати зустріч двох президентів. Тепер я бачу в цій фотографії один із поворотних моментів нашої історії — момент, коли Україна шукала своє місце у світі й намагалася знайти гарантії власної безпеки.

Історія відкривається нам не одразу. Іноді потрібні десятиліття, щоб зрозуміти справжній сенс кадру, який ти колись зробив, навіть не підозрюючи, наскільки важливим він виявиться.

Сьогодні, коли Росія веде проти України криваву війну, я дивлюся на цю фотографію вже не лише як фотограф, а і як людина, яка понад три десятиліття документує історію своєї країни. І мимоволі запитую себе: чи могла Україна тоді уявити, якою дорогою ціною їй доведеться платити за власну безпеку? (ФОТО Єфрем Лукацький)