У більшості своїй вони й зараз, після Бучі, Маріуполя, Херсону... чекають на путіна. Навіть не так - вони чекають на будь-кого, хто прийде з москви й візьме їх «взад». У оте «світле минуле», за яким вони тужать.Вони чомусь гадають, що якщо москва захопить, приєднає, воззєднає, купить, або якимсь іншим шляхом знову пристібне до себе Україну, то зразу настане епоха «дорогого» Леоніда Ілліча Брежнєва з пломбіром по 20 копійок.А російські та українські мільярдери зі своїми яхтами, літаками і палацами кудись дінуться. Наприклад, віддадуть ті мільярди державі, а самі підуть працювати конюхами у колгосп. І тоді настане щастя.Коли не буде багатих, а будуть усі рівні.Щоб не лікувалися одні за кордоном та в дорогих приватних клініках, а щоб усі в районній лікарні. І щоб не вчилися діти одних у Кембріджі, а інших у Бердичеві. А щоб усі в Бердичеві.По справедливості. Таких людей називають «совками». І ні, неправда, що то лише партійні секретарі та їхні діти, котрі за часів СРСР мов сир у маслі. Ось вам портрет однієї з типових любительниць СРСР. Сам не одну таку зустрічав.Їй зараз 60 з гаком років. В СРСР вона була продавчинею у гастрономі. А це значить - людиною значущою. Статусною. До неї йшли на уклін професори. Вона була княгинею на районі. Її поважали й боялися. З нею шукали дружби. Вона мала безліч звязків й могла вирішити практично будь-яке питання. Усе це завдяки тому, що тоді у відкритому продажу в гастрономах не було сирокопченої ковбаси та шпротів; шоколадних цукерок у коробках і червоної ікри; майонезу і м`ясної вирізки; апельсинів, свіжої риби, лікерів, шампанського та ще десятків найменувань товарів.Якщо їй сказати, що усе це не схоже на прагнення до рівності, вона почне сперечатися, що «ето другоє дєло». Вона ж не мала заводів-газет-пароплавів. І навіть гастроном особисто їй не належав. Усе було «народне».Зараз їй за шістдесят. І, можливо, вона усе ще працює в гастрономі. Чи у супермаркеті. Але статус її вже не той.Вона вже не значуща людина.Вона звичайна жінка похилого віку та ще й на невеликій зарплаті. Нікому не потрібна, навіть власним дітям. І червона ікра зараз у будь-якому магазині будь-якого райцентру.Тому для неї кремль передусім підсвідомо усе ще символізує минуле. Коли вона була не Світланою, не Свєткою і навіть не Миколаївною, а - Світланою Миколаївною.А ще вона була молодою.Насправді їх багато. Бо не лише продавчині. Мільйони людей було включено у систему «значущих людей»: автомеханіки та касирки на вокзалах; комірники і дантисти; офіціанти і експедитори і тощо, тощо, тощо...Щодня приходять трагічні звістка: що по селу, місту вдарила рашистська ракета.Вдарила дуже точно.Практично немає сумнівів у тому, що хтось із місцевих скорегував той удар. І буде дуже дивним, якщо це виявиться не той, хто вважає себе «радянською людиною» і тужить за тими часами...Автор: Павло Бондаренко