Історія про пишний бюст і нечинну сповідь Розмовляв якось з однією доброю панею, яка має крепку гризоту. Жіночка – це важливо – вже не юна, але ще цілком приваблива. Особливо розкішним бюстом, який опосередковано став приводом її тривог. Пішла, значить, пані до сповіді, про що й розповідає: «А отець так близько нахиляється, що аж треться мені до грудей. Я відсуваюся, а він ще більше нагинається. А мною вже аж калатає».«Може, він не дочував», - перепитую я. «Та я голосно говорила», - парирувала знайома. Не можу запевняти, чи то справді отець дещо відволікся від причин, які привели жіночку до храму. Чи то, може, вона, невшетешно потрактувала його намагання уважніше розслухати про гріхи парафіянки. Зрештою, все давно закінчилося і про це можна було б забути, якби не одне «але». Пані тепер має страшну гризоту, бо, не може пригадати, чи, будучи зворохобленою, часом не упустила якогось гріха, а відтак чи сповідь можна вважати чинною. Отак тепер і живе у сумнівах і несвідущості. А мораль проста: коли сповідаєтеся в своїх гріхах – не думайте про гріхи інших.