Вона відчуває лише обов’язок тримати людей у покорі, а для цього найзручніше — говорити з ними мовою «племені», де терпіння вважається чеснотою, а запитання — гріхом. Така риторика — це не просто неприємно. Вона небезпечна. Бо вона цементує одну ключову установку: держава може бути безвідповідальною, а народ має бути героїчним. Це прямий шлях до некроекономіки. А некроекономіка любить саме такий народ: втомлений, принижений, але готовий терпіти заради вищої мети, поки хтось інший живе за іншими правилами. І тому відповідь тут має бути не «пожартували невдало». Відповідь має бути державницька й жорстка: ми не підлеглі вашого двору і не «плем’я» для ваших проповідей. Ми громадяни, які мають право вимагати від влади не лайфхаків, а системи. Не ритуалів, а відповідальності. Не «потім», а зараз. Бо холод у квартирі — це не привід для саркастичних порад. Це привід для кримінальної оцінки провалів і для персональної відповідальності тих, хто четвертий рік війни досі живе в моделі «якось пройде». Українці справді можуть багато витримати. Але витримати — не означає мовчати. Витримати — не означає приймати приниження як норму. Витримати — це означає не тільки пережити ракету, а й пережити власну владу, яка звикла говорити з народом як із «плем’ям», поки сама живе як двір. І якщо ця влада та її медійна обслуга думають, що можна безкарно замінити державність порадами «продайте собаку» і «грійтеся вібратором», то вони помиляються в одному:Терпіння народу — не індульгенція для їхньої ницісті. Дограєтесь. Владислав Смірнов