30 грудня. День, який болить.Рівно три роки тому російські окупанти p0зстрілялu українського воїна —Олександра Ігоровича Мацієвського.Беззбройного. Полоненого.Людину, яка перед смертю сказала лише два слова — «Слава Україні!»Це був не жест.Не поза.Не гучна фраза для історії.Це була правда, сказана спокійно й твердо — перед обличчям смерті.Це був виклик ворогу і водночас присяга Україні, виконана до кінця.Олександр не був професійним військовим.До війни він працював електромонтером, жив звичайним життям, мав родину, сина.Але коли прийшла велика біда — він не сховався, не відвернувся, не чекав, що хтось інший зробить цей вибір замість нього.Він став до строю.Захищав Україну на Донеччині.І залишився воїном навіть тоді, коли в нього відібрали зброю.Його вбuлu, але не зламали.Бо людина, яка в останню мить обирає гідність, — перемагає навіть смерть.Сьогодні ми живемо, говоримо українською, будуємо свою державу —завдяки таким, як він.Завдяки тим, хто заплатив найвищу ціну.Памʼять про Олександра Мацієвського — це не лише скорбота.Це наша відповідальність.Бути гідними.Не зрадити.Довести справу, за яку він загинув.Колись сказали:«Прийде час, коли один вигукне “Слава Україні!”,і мільйони відгукнуться “Героям слава!”».Цей час настав.Герою України — слава.Олександру Мацієвському — вічна памʼять. 🕯️🇺🇦