30 грудня. День, який болить. Рівно три роки тому російські окупанти p0зстрілялu українського воїна —Олександра Ігоровича Мацієвського. Беззбройного. Полоненого. Людину, яка перед смертю сказала лише два слова — «Слава Україні!»Це був не жест. Не поза. Не гучна фраза для історії. Це була правда, сказана спокійно й твердо — перед обличчям смерті. Це був виклик ворогу і водночас присяга Україні, виконана до кінця. Олександр не був професійним військовим. До війни він працював електромонтером, жив звичайним життям, мав родину, сина. Але коли прийшла велика біда — він не сховався, не відвернувся, не чекав, що хтось інший зробить цей вибір замість нього. Він став до строю. Захищав Україну на Донеччині. І залишився воїном навіть тоді, коли в нього відібрали зброю. Його вбuлu, але не зламали. Бо людина, яка в останню мить обирає гідність, — перемагає навіть смерть. Сьогодні ми живемо, говоримо українською, будуємо свою державу —завдяки таким, як він. Завдяки тим, хто заплатив найвищу ціну. Памʼять про Олександра Мацієвського — це не лише скорбота. Це наша відповідальність. Бути гідними. Не зрадити. Довести справу, за яку він загинув. Колись сказали:«Прийде час, коли один вигукне “Слава Україні!”,і мільйони відгукнуться “Героям слава!”». Цей час настав. Герою України — слава. Олександру Мацієвському — вічна памʼять.

🕯️🇺🇦