Я була зла й розчарована. Зла, бо треба було не вимахуватись, а вдягнути на екскурсію кросівки. Ні, ну скільки легенд. Скільки сподівань. Не знаю, на що я розраховувала. На справжнього Зевса? Ніби зараз він такий дістає свою блискавку:— Ну все. Від сьогодні ти… еее, тверкуня. Творчиня!(струшує блискавку)— Зачекай…(ще раз струшує)— Блін. Не поставив на ніч на зарядку. Коротше, йди твори. А що побачила я? Просто красиву гору. І трохи чебрецю.***Плетуся я тією спекою. І раптом… Ляп. Щось м’яке й огидне падає мені на плече. Греція така:— Дитино, не засмучуйся. Ти ж хотіла оновлення. Почнемо з футболки. І баклан натискає кнопку «Підтвердити». Що ж, схоже, до мене направили найефективнішого гуру розхламлення з усього материку. Не якогось там делікатного горобчика:— Ось вам, пані Ганно, символічні двадцять гривень удачі. Ні. Прилітає баклан і каже:— Я працюю тіко з великими чеками. І тепер у сміттєвому баку лежать стара футболка, пляжна сумка і моя заплямована гордість. Мда. Воно, канєшна, в книжках та курсах усе виглядає дуже епічно. Та в реальності ніколи не знаєш, де на тебе чекатиме посвята. Варто лише терпінням й ньюбеленсами запастись.#ганнаівсеоце