І автобус прибуває до румунського кордону. У вервечці спраглих до моря наш #5. Люди знай собі чекають. Діти саморозважаються з кудлатими нещепленими двортерʼєрами, доїдаючи останній круасан з UPG. Дорослі бігають у кімнату щастя за 10 гривень. Кордонний психоз — штука заразна: один пішов і весь автобус раптом згадує, що попереду невідомість.— Так а чого ти не сходив?— Ну то й що, що не хочеш? Біжи, потім не буде!… Нарешті наша черга. Підходжу до прикордонної буди. Вставляю пальці у прилад для сканування. Працівниця митниці, не піднімаючи очей:— Добрий вечір.(Нашою привіталась, ти ба)— Добрий вечір.— Васил!— Ммм? Та ніби нєОчі чиновниці впиваються в мене.— NOT YOU! ВАСИЛ! До мене починає доходити. Це вона кличе Василя Добривечора, що топчеться у шльопанцях за моєю спиною. Зву. Десь всередині мене шкряб-шкряб неприємна думка. А раптом нас схрестили? Мій паспорт все ще у неї. Відбитки теж. Може, я пройшла кордон як Василь? Може, я там уже Добривечір Ганна. Male. Петрович. І все, що мені залишається, – це сподіватись на пильність суворої прикордонниці та милість румунських богів.… Рушили.#Ганнаівсеоце