І автобус прибуває до румунського кордону.У вервечці спраглих до моря наш #5.Люди знай собі чекають.Діти саморозважаються з кудлатими нещепленими двортерʼєрами, доїдаючи останній круасан з UPG.Дорослі бігають у кімнату щастя за 10 гривень.Кордонний психоз — штука заразна: один пішов і весь автобус раптом згадує, що попереду невідомість.— Так а чого ти не сходив?— Ну то й що, що не хочеш? Біжи, потім не буде!…Нарешті наша черга. Підходжу до прикордонної буди.Вставляю пальці у прилад для сканування.Працівниця митниці, не піднімаючи очей:— Добрий вечір.(Нашою привіталась, ти ба)— Добрий вечір.— Васил!— Ммм? Та ніби нєОчі чиновниці впиваються в мене.— NOT YOU! ВАСИЛ!До мене починає доходити. Це вона кличе Василя Добривечора, що топчеться у шльопанцях за моєю спиною.Зву.Десь всередині мене шкряб-шкряб неприємна думка.А раптом нас схрестили? Мій паспорт все ще у неї. Відбитки теж. Може, я пройшла кордон як Василь?Може, я там уже Добривечір Ганна. Male. Петрович.І все, що мені залишається, – це сподіватись на пильність суворої прикордонниці та милість румунських богів.…Рушили.#Ганнаівсеоце