Львів говоритьЗазвичай Львів розмовляє до мене історіями. І сьогодні не виняток. Назбирала для вас. Ось дядьки сидять собі на парапеті. З тих, що ще лагодять руками, а не «гуглять, як полагодити». Перепрошую, не питають у ШІ. Гріються промінцями та оковитою. Алкоголем цей нєктар язик не повертається назвати — швидше, домашня настоянка від турбот. Поруч — тоненькі інтелігентні бутерброди зі столичною ковбаскою. Здається, що саме ці двоє й тримають фабрику на плаву. Якщо перейдуть на тофу чи прошуто, настане ковбасний колапс. Балакають про політику, та розслаблення не дозволяє бути авторитетним. Один мружиться й кидає:— Та деее…(Львівський вираз крайньої незгоди, десь між «та не мороч голову» і «ой, та ну тебе».)А ось матір із юнаком чимчикують Варшавською. Жінка тримає його за лікоть так міцно, що видно — особисте життя хлопця вже перейшло на інший бік дороги. Без дозволу. І навіть світлофори тут безсилі. Вулицею Степана Бандери летить інша мати з коляскою. Дитина вже явно переросла цей транспорт, ноги торкаються асфальту, та пасажирці байдуже: вона з головою в смартфоні. З динаміків горлає «Маша і Мєдвєді» і я не знаю, що для мене виглядає неприродніше. Ця осінь мала бути «рудою», але колір такий, що й Pantone би звільнився. Листопад розсипає свої прикраси, як митець, який не думає ані про наслідки, ані про форму: творить, поки є натхнення. А я стою посеред цього всього й думаю:який би бардак навколо не творився, все одно якось красиво.