Якщо чесно, то з мене десантник так собі. Ніякій, скажімо. Опинився в «дешеве» випадково, (але за власним бажанням), коли на власному лічильнику років було вже майже 51. На право носіння марунового берета не здавав і відповідно у мене його немає. Звісно ж, можна придбати собі хоч десяток тих беретів, але якщо тобі його не вручали то і немає власного права його носити. Як дитя радянського союзу я виріс на фільмах «В зонє особово вніманія», «Отвєтний ход» та інших. Як більшість моїх однолітків я дуже хотів стати десантником. Носити блакитний берет і отетоотвсьо. Правда виявилось, що окрім одного бажання, треба було і шось робити в цьому напрямку, наприклад тренувати власне тіло, але… Я чомусь був впевнений, що бажання та десятки переглядів тих самих фільмів, цілком достатньо. Це вже потім, через декілька місяців Єланської навчальної дивізії, я бігав наче сайгак та підтягувався на турнику, дякуючи сержанту за додаткові зайнятті після «відбою» із групою «дрищів», але ж то було потім. Тоді десант пройшов повз і здавалось що все…Але ж хто знав, що мрії мають властивість здійснюватися. Правда не тоді, коли ти хочеш, а в інший час.І ось на власному календарі далеко за 50. В особистій скарбничці є відзнака рідного батальйону, а також однієї з десантних бригад суміжників, із якими працювали разом. І там і там, є колір сучасного українського десанту… марун. Є неабиякий кейс успішно виконаних завдань разом із своїми «кошенятами». Десятки окупантів припаркували назавжди. Ще більше тих, кому вже не до «асвабаждения». Значить, все ж такі хоч і трішки, але я десятник.Вітаю всіх причетних! 🫡 Пишаюся тим, що був дотичний до марунової спільноти.p.s. Навмисно не лізу в питання переносу дати «Дня ДШВ», є більше фахові люди.