Зустрілись якось розум і душаІ почали вони розмову довгу —Ту, що приховували всі вікиВід кожного, хто дарував свободу.Душа відверто, наче з глибини,Питає розум, що роками створено:«Навіщо так мене тримав ?Я наче в клітці, та незадоволена...»Він відповів, на мить здригнувшись:«Я не тримав... Це осуд людства.Вони на мене тиснули завждиТа так навчили жити — скрізь душі».Душа від почуттів печаліНеначе струмом вдарена була:«Це ти... Лиш ти не дозволяв мені бажатиТа діяти для щастя на буття!Я мріяла здобути чесність,Відвертість та наснагу у житті.Та я неначе крила втратила з тобою,Щоб догодити людству у брехні.А ти мене не слухав, не старався,Хоча казала я тобі завжди:Те, що дає душа для розуміння, —Це є прекрасніше творіння на землі!А ти послухав людство, що тримаєОбрази, заздрість та руйнує світ —Ту, що цей дух створив від себе,Вони втрачають в серці та за мить.Я говорила, що немає меж творінням.Бо ми приходимо від єдиного Творця.Та те даємо у життя прекрасне,Яким навчив він нас для розуміння до кінця».Той розум вже не знав, куди подітись,Бо він втрачав те мислення життя,Що так уперто створював бажанням —Сподобатись та бути, як це людство,Не виділятись та брехати до кінця .Він так почув душі прохання —Не піддаватись під шалений тиск.Всіх тих, хто створював ілюзію в бажаннях,Втрачаючи себе та скритий дух.Він зрозумів: не має бути схожих,Та відрізнятись навіть краще для душі.Бо лиш вона тримає цей звʼязок природний,Який приходить лиш до неї з глибини.Вона єдина має ту наснагуВід створення планети та землі,Вона неначе той потік відвертий,Що передав Творець нам назавжди.