ОДА СОНЦЮЗа вікном моїм – сумний краєвид. Вогкість і сірість. Голова напружена. Сиджу за столом. Думок гібрид. Віршів недописаних дюжина. Раптом промінь, прорвавши імлу,Впав на твір віршований,Щось прочитав і по столуПоповз до мене схвильований.“Не бійся, іди!” – по руці ковзнув,Теплом обігрів зап’ястя,Відтак у долоні моїй заснув,Мене огорнувши щастям.“Звідкіль ти?” Міцно стискаю руку,І разом мерщій – назовні. Я бачу огрядних небес розпуку,Що світом джерельним повні. А ось і сонця величний овал,З роздертої хмар дільниці,Смичками-променями загравНа струнах моїх, як скрипці. Те саме сонце, що безліч роківСвітить вночі і вденьНам, втіленням давніх богів, –У світі одним лишень! Йому прокльон у пустелях шлють,Не маючи захисту і притулку. Та саме його жадібно зранку п’ють,Як життєстверджуючу пігулку. Це його зазіхання вічніУ сонети вкладав Шекспір! Його промінь, рукою да Вінчі,Безцінним робив папір! Воно насолоджувало свій слухМоцартом за роялем! Це воно вперто освячує дух,Ніби святим Граалем! Воно – найдорожче, що в кожного є! Багаття душі даруючи,Себе безкорисно усім віддає,В наших серцях пануючи. Воно – початок усіх перехресть,Радіти життю нагода. Пишаюсь, буяю – велика честьСонцю складати оду!