Самотність на порозі вічності
Ми так боїмося старості, що навчилися вправно ховати її від самих себе. Купуємо креми, з тривогою розглядаємо в дзеркалі нові сиві пасма, відмахуємося від поколювань у серці й удаємо, що попереду вічна молодість. Хвороба лякає дужче за зовнішні катастрофи, бо оголює нашу безсилість. Здається, що людина, яка старіє, неодмінно втрачає гідність, впадаючи в озлобленість або забуття.

І коли відкриваєш твори давніх авторів, підсвідомо чекаєш від них банальних настанов на кшталт: «Терпіть, браття, не нарікайте, душа важливіша за тлінну оболонку». Нам здається, що великі святі були зроблені з особливого каменю, що не відчуває болю.

Але історія зберегла зовсім інші свідчення. В усамітненні каппадокійського маєтку Аріанз, наприкінці земних днів, один із найвеличніших богословів християнства писав далеко не оптимістичні вірші. Святитель Григорій Богослов залишив нам документ людського в'янення. Дивлячись на пожовклі рядки його пізньої лірики, подумки переносимося до його спорожнілої келії в горах.
https://spzh.eu/ua/chelovek-i-cerkovy/96042-samotnist-na-porozi-vichnosti