У рішенні ЄСПЛ від 12.09.2024 у справі «Мороз проти України» зазначено, що апеляційний суд зобов`язав заявниць виселитися зі спірних приміщень лише на тій підставі, що ці приміщення були зареєстровані як «нежитлові», без аналізу конкретної ситуації заявниць. У своєму обґрунтуванні апеляційний суд не розглянув аргументи заявниць, що спірні приміщення були спочатку надані їхній сім`ї радою за більш ніж шістдесят років до розгляду питання про надання права власності, щоб бути місцем їхнього проживання, і заявниці офіційно облаштували та зареєстрували в них своє житло, відремонтували за власний кошт і сплачували різні платежі як de facto наймачі протягом усього періоду свого проживання. Його обґрунтування також жодним чином не вказувало на те, що суд намагався оцінити бажання позивача - органу державної влади звільнити спірні приміщення попри твердження заявниць, що збереження цього житла, в якому вони до розгляду справи офіційно проживали приблизно сорок і двадцять три роки відповідно, було життєво важливим питанням для них. За таких обставин Суд не визнав, що апеляційний суд навів достатні підстави, аби довести існування нагальної суспільної потреби у спірному рішенні про виселення або обґрунтованість пропорційності такого виселення для цілей ст. 8 Конвенції. Оскільки апеляційний суд не з`ясував усіх фактичних обставин справи та доводів заявників, не надав їм відповідної юридичної оцінки, що було констатовано ЄСПЛ, 11.12.2024 ВПВС за результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами ухвалила постанову https://reyestr.court.gov.ua/Review/124522582 про скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій з направленням справи № 463/615/13 на новий судовий розгляд.
Релігійна організація стверджувала, що про несприятливі правові наслідки дії Указу Президента України щодо себе дізналася у вересні 2024 року з листів Держгеокадастру та Виконавчого комітету селищної ради. А передувало цьому звернення позивача у зв`язку з наміром здійснити реконструкцію будівель, розташованих на земельній ділянці, на яку йому видано державний акт на право постійного користування у 2010 році, та отримання інформації, що земельна ділянка з таким кадастровим номером не зареєстрована. Погоджучись з наявністю підстав для повернення позовної заяви Релігійної організації через пропуск строку звернення до суду, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/124522579 від 19.12.2024 у справі № 990/303/24 зазначила, що позивач не навів доводу, що він не знав про Указ до вказаного ним часу. Ч. 2 ст. 122 КАС чітко визначено момент, з яким пов`язано початок відліку строку звернення до суду - з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Порівняльний аналіз словоформ «дізналася» та «повинна була дізнатися» дає підстави виснувати про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх прав. Щоб переконатись, що особа могла і повинна була дізнатися про порушення своїх прав (свобод, інтересів), суд повинен установити обставини, які б беззаперечно свідчили, що обізнаність особи була ймовірною, а ступінь ймовірності був високим і достатнім для висновку, що строк звернення до суду особа пропустила з поважних причин. Та обставина, що Указ був опублікований в офіційному друкованому виданні, передбачає достатній ступінь ймовірності, що особа, якої він [Указ] стосується, може бути ознайомлена з його змістом з дати опублікування, за винятком випадків, коли особа наводить інші доводи. У разі якщо особа посилається на обставини, які виключають для неї можливість бути обізнаною про Указ із цієї дати [дати опублікування в офіційному друкованому виданні], вона повинна довести ці обставини, а суд, у свою чергу, на підставі оцінки доказів, які є у справі, прийняти рішення щодо достатності підстав для визнання причин пропуску строку звернення з позовом поважними.
Заявник у прохальній частині апеляційної скарги не зазначив вимог до суду апеляційної інстанції відповідно до приписів статті 315 КАС України. Окрім того, апеляційна скарга не містила обґрунтування вимог із зазначенням того, у чому ж полягає незаконність оскаржуваної ухвали про відмову у відкритті провадження та які норми права застосовано судом неправильно під час її постановлення. Оскільки апеляційна скарга не відповідала вимогам статей 296, 298 КАС України і виявлені судом недоліки перешкоджають її прийняттю до провадження, ВПВС 16.01.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/124460333 у справі № 990/371/24 про залишення апеляційної скарги без руху. Одночасно було роз`яснено скаржнику, що у випадку, якщо він є суб`єктом права на безоплатну вторинну правничу допомогу, він може реалізувати це право в порядку, визначеному ЗУ № 3460-VI «Про безоплатну правничу допомогу» На законодавчому рівні закріплені державні гарантії щодо надання безоплатної правової допомоги, і за наявності відповідних підстав скаржник може звернутися до суб`єктів надання безоплатної вторинної правової допомоги, зокрема, з метою отримання такої допомоги шляхом складення процесуального документа на виконання вимог цієї ухвали суду.
ВС у ряді постанов зробив висновок, що арешт майна боржника є заходом, який застосовується для забезпечення виконання судового рішення, що підлягає примусовому виконанню. У разі повернення виконавчого документа стягувачу виконавче провадження не є завершеним. Лише факт такого повернення, зокрема через відсутність у боржника майна, на яке можна звернути стягнення, не є підставою для зняття арешту з майна та коштів. Натомість у постанові КАС у складі ВС від 26.05.2020 у справі № 815/7269/15 зроблено висновок про те, що у постанові про повернення виконавчого документа стягувачу державний виконавець повинен, зокрема, зазначити наслідки завершення відповідного виконавчого провадження, яким є зняття арешту з майна і коштів позивача, а тому твердження скаржника, що при поверненні виконавчого документа стягувачу арешти, накладені на майно боржника, не знімаються, є безпідставними. Оскільки у практиці Касаційного цивільного та Касаційного адміністративного судів у складі ВС має місце неоднакове застосування положень законів № 606-XIV та № 1404-VIII у справах про зняття арешту з майна боржника у випадку повернення виконавчого документа стягувачеві ВПВС 27.11.2024 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/123780070 про прийняття справи № 2/1522/11652/11 до свого розгляду.…
ВПВС у постанові від 15.05.2019 у справі № 761/10509/17 сформулювала правову позицію, згідно з якою якщо касаційна скарга прийнята до провадження суду касаційної інстанції помилково, то касаційне провадження у справі належить закрити. Водночас ВС у ряді постанов дійшов висновку, зокрема, про відсутність в апеляційного суду права закривати провадження за вказаних обставин. Зокрема, у постанові від 28.05.2024 у справі № 914/759/23 ВС у складі колегії суддів КГС зазначив, що постановляючи ухвалу про закриття апеляційного провадження, апеляційний господарський суд фактично нівелює постановлену ним ухвалу в цій справі про поновлення строку на апеляційне оскарження та відкриття апеляційного провадження, відтак в цьому випадку буде діяти як суд не встановлений законом. Оскільки наявна різна практика застосування ВС норм процесуального права у подібних правовідносинах при закритті апеляційного провадження як помилково відкритого за наявності ухвал про відкриття апеляційного провадження та поновлення строку на апеляційне оскарження, ВПВС 27.11.2024 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/123553002 про прийняття справи № 601/485/23 до свого розгляду.
ВПВС в постанові від 19.01.2023 у справі № 140/1770/19 зазначила, що держава в особі відповідних органів, виконуючи певний комплекс дій, зобов`язана повернути платнику податку суму бюджетного відшкодування ПДВ протягом законодавчо встановленого строку після дня набуття відповідною сумою статусу узгодженої. Якщо ж протягом такого строку необхідних дій для відшкодування податку здійснено не було, невідшкодовані суми перетворюються на бюджетну заборгованість, на яку в силу положень пункту 200.23 статті 200 ПК нараховується пеня. Платник ПДВ може звернутися до суду з вимогами про визнання протиправною бездіяльності суб`єкта владних повноважень з погашення заборгованості з відшкодування ПДВ та/або пені, нарахованої на таку заборгованість, протягом шести місяців з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Зміна правового регулювання, зміна ВС способу захисту порушеного права та підтверджені у встановленому порядку фактичні обставини щодо неможливості реалізації права особою, перелік спрямованих нею на досягнення цієї мети заходів підлягають оцінці судом за заявою позивача про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду в кожному конкретному випадку при з`ясуванні поважності причин пропуску цього строку. Аналогічні висновки ВПВС зробила і в постановах від 16.02.2023 (справа № 803/1149/18) та від 13.04.2023 (справа № 320/12137/20). Оскільки у зазначених вище постановах було чітко сформовано правову позицію стосовно строку звернення до а суду з позовом про визнання протиправною бездіяльності суб`єкта владних повноважень з погашення заборгованості з відшкодування ПДВ та/або пені, нарахованої на таку заборгованість, а також щодо наслідків для осіб, які звертаються до суду з такими позовами, у зв'язку із зміною судової практики правозастосування у подібних правовідносинах, ВПВС 28.11.2024 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/123780069 про повернення справи № 200/9658/21 на розгляд ВС.
Обґрунтовуючи необхідність уточнення висновків ВПВС, сформованих у постанові від 12.04.2023 у справі № 511/2303/19, колегія суддів КЦС зауважила: по-перше, будматеріали, обладнання тощо, використані у процесі самочинного будівництва будинку з повною готовністю до експлуатації, але не введеного в неї, неможливо виділити від самого об`єкта будівництва без завдання їм усім або окремим із них шкоди та зниження відповідно їхньої економічної цінності. А їхня оборотоздатність без відділення від об`єкта будівництва неможлива. Тому варіант визнання судом права власності позивача на половину будматеріалів, обладнання тощо не дозволить жодній зі сторін вільно користуватися та розпоряджатися таким майном, оскільки воно вже використане у самочинному будівництві конкретного об`єкта, який інша сторона спору використовує для проживання без введення його в експлуатацію; по-друге, немає якогось сенсу для цивільного обороту обов`язок суду перелічити в судовому рішенні всі використані у такому будівництві будматеріали, обладнання тощо, на які він визнає право власності, бо кожна зі сторін спору не зможе надалі окремо від іншої сторони відчужити це використане для самочинного будівництва майно третім особам; крім того, формування у судовому рішенні переліку відповідних матеріалів, обладнання тощо для визнання на них права власності за позивачем потребуватиме спеціальних знань хоча би через те, що частина з них у спорудженому будинку приховані за іншими. Та й точне встановлення всього переліку будматеріалів, обладнання тощо, з яких побудований (реконструйований) об`єкт, неможливо встановити навіть експертним шляхом; отже, не є ефективним способом захисту права власності такий поділ в натурі «спожитих» для будівництва будматеріалів, обладнання тощо у будинку з повною готовністю до експлуатації, але не введеного в неї. Погоджуючись з наявністю виключної правової проблеми ВПВС 04.12.2024 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/123567900 про прийняття справи № 607/10858/22 до свого розгляду.
Колегія суддів КГС не погодилася із висновком, викладеним у постанові КЦС у справі № 757/34959/18-ц, про те, що з дати отримання особою прав на використання спірного знаку для товарів і послуг від попереднього власника, а саме з публікації відомостей про передачу йому вказаних прав станом на час звернення позивача до суду із цим позовом не сплив передбачений Угодою про асоціацію п`ятирічний строк безперервного невикористання такого знаку для товарів та послуг, а тому є безпідставними висновки щодо наявності правових підстав, передбачених Законом, для дострокового припинення дії належного відповідачу свідоцтва на знак для товарів і послуг у зв`язку з невикористанням останнім цього знаку без поважних причин протягом п`ятирічного строку. Згідно із цим висновком КЦС, суди попередніх інстанцій не врахували, що законом не передбачена юридична відповідальність нового власника знака на товари і послуги у зв`язку з недобросовісним користуванням попереднім власником своїми правами на цей знак. Необхідність відступу від зазначеного висновку обґрунтовувалась тим, що:- згідно з п. 4 ст. 18 ЗУ «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», якщо торговельна марка не використовується в Україні повністю або щодо частини зазначених у свідоцтві товарів і послуг безперервно протягом 5 років від дати публікації відомостей про видачу свідоцтва або якщо використання торговельної марки призупинено з іншої дати після цієї публікації на безперервний строк у 5 років, будь-яка особа має право звернутися до суду із заявою про дострокове припинення дії свідоцтва повністю або частково;- при цьому, згідно із ст. 198 Угоди про асоціацію сторони передбачають, що реєстрація торговельної марки підлягає анулюванню, якщо протягом безперервного 5-го періоду вона не була введена у використання на відповідній території для товарів або послуг, стосовно яких вона зареєстрована, і відсутні належні причини для невикористання;- отже, і ЗУ «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», і Угода про асоціацію встановлюють вимогу щодо безперервного використання саме торговельної марки, а не щодо безперервного використання торговельної марки конкретним власником, який може періодично змінюватись. Зважаючи на вищевикладене ВПВС 04.12.2024 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/123567886 про прийняття справи № 910/8781/23 до свого розгляду.
Відмовляючи у прийнятті справи № 363/2525/17 до свого розгляду ВПВС в ухвалі https://reyestr.court.gov.ua/Review/123780091 від 11.12.2024 виходила з того, що органами досудового розслідування особа обвинувачувалась у тому, що вона, будучи службовою особою, неналежно виконала свої службові обов`язки через несумлінне ставлення до них, чим завдала тяжких наслідків державним інтересам (ч. 2 ст. 367 КК). Системний аналіз положень ст. 367 КК дає підстави вважати, що відповідальність за цією нормою настає лише у випадку, якщо дії, невиконання чи неналежне виконання яких, спричинило передбачені в зазначеній статті наслідки, входили в коло службових обов`язків цієї службової особи або якщо обов`язок діяти відповідним чином юридично був включений (законом, указом, постановою, наказом, інструкцією тощо) до кола службових повноважень такої особи. Відповідно до вимог ст. 91 КПК у кримінальному провадженні поряд з іншим підлягають доказуванню: подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення. Згідно зі ст. 92 КПК обов`язок доказування покладений на прокурора. Саме сторона обвинувачення повинна доводити винуватість особи поза розумним сумнівом. Ставлячи питання про відступ від позиції, викладеної у постановах КАС (у яких порушувалось питання про порядок затвердження проєктів землеустрою і передачі земельних ділянок у власність), колегія суддів ККС не врахувала, що у цьому кримінальному провадженні (притягнення кадастрового реєстратора до кримінальної відповідальності за неналежне виконання службових обов`язків, що спричинило тяжкі наслідки) суд ухвалив виправдувальний вирок з підстав відсутності належних і допустимих доказів вини, а не у зв`язку з «неправильним тлумаченням» положень ст. 186-1 ЗК, про що наголошувала колегія суддів ККС.
У постанові від 18.11.2020 у справі № 4819/49/19 ВПВС зазначила, що аналіз норм розд. ХІІ Конституції України та ЗУ № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» дає підстави дійти висновку про те, що рішення КСУ має пряму (перспективну) дію в часі і застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини є триваючими і виникли до ухвалення рішення КСУ, однак продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення КСУ. Тобто рішення КСУ поширюється на правовідносини, які виникли після його ухвалення, а також на правовідносини, які виникли до його ухвалення, але продовжують існувати (тривають) після цього. Водночас чинним законодавством визначено, що КСУ може безпосередньо у тексті свого рішення встановити порядок і строки виконання ухваленого рішення. Встановлена КСУ неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого припису, застосованого (не застосованого) судом під час вирішення справи, має значення, насамперед, як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення подібних справ, а не як підстава для перегляду справи з ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням. У постанові від 23.05.2024 у справі № 990/235/23 ВПВС повторила свою попередню правову позицію і вказала, що у тексті Рішення КСУ № 10-р/2020 відсутні приписи, які б дозволили зробити висновок про його поширення на правовідносини, які тривали в період дії ст. 29 Закону № 294-IX, тобто це Рішення має пряму (перспективну) дію в часі. Тобто практика ВПВС щодо прямої (перспективної) дії рішення КСУ є сталою, що зумовило постановлення ВПВС 11.12.2024 ухвали https://reyestr.court.gov.ua/Review/123949434 про повернення справи № 343/1869/23 на розгляд до ВС.
TGLIST.COM.UA
