Позивач неодноразово наголошував, що вважає необхідним визнати протиправними та скасувати рішення ВККС у частині спірних пунктів, оскільки їх застосування відповідачем під час процедури його кваліфікаційного оцінювання призвело до визнання його таким, що не відповідає займаній посаді судді. Водночас позивач не заперечував того, що задоволення його позовних вимог у цій справі у такий спосіб не призведе до відновлення його законних прав та інтересів. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130909490 від 25.09.2025 у справі № 990/54/24 наголосила, що право на звернення до адміністративного суду з позовом не завжди збігається з правом на судовий захист, яке закріплено у ст. 5 КАС України. Саме собою звернення до адміністративного суду за захистом ще не означає, що суд зобов`язаний надати такий захист. Суд повинен встановити, що на час звернення до суду особа дійсно має порушене право, свободу та інтерес, які підлягають судовому захисту. Тому відсутність порушеного права чи інтересу позивача зумовлює відмову у задоволенні позову. Та обставина, що ВРП не розглянула подання ВККС про звільнення позивача з посади судді, а тому визнання протиправними спірних положень Регламенту допомогло б йому довести свою правоту, не може бути підставою для задоволення позову.
Законодавець не пов`язує прийняття постанови про арешт майна (коштів) з проведенням перевірки виконавцем стану виконання боржником рішення, яке підлягає примусовому виконанню. Водночас законодавець передбачив механізм отримання виконавцем актуальної інформації щодо стану виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню, в разі їх добровільного повного чи часткового виконання боржниками: оперативне інформування виконавця покладається на сторони виконавчого провадження шляхом обов`язкового повідомлення про вказані обставини. Настання негативних наслідків для боржника через невиконання покладених на нього Законом обов`язків, зокрема щодо інформування виконавця, не можна розцінювати як результат протиправних дій (бездіяльності) виконавця щодо перевірки виконання боржником рішення під час прийняття постанови про арешт майна (коштів) боржника. З огляду на викладене колегія суддів КАС вважає, що наявні правові підстави для відступлення від висновку КГС, викладеного в постанові від 01.04.2024 у справі № 4/69/07, щодо застосування п. 1 ч. 3 ст. 18 Закону № 1404-VIII про те, що невиконання державним виконавцем обов`язку з перевірки фактичного стану виконання судових рішень боржником перед прийняттям постанови про арешт майна боржника є порушенням принципів справедливості, неупередженості, об`єктивності та співмірності заходів примусового виконання судових рішень. Погоджуючись з обґрунтованістю мотивів ВПВС 18.09.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/130793819 про прийняття справи № 580/3888/24 до свого розгляду.
Колегія суддів ККС не погодилась із висновком об`єднаної палати ККС у складі ВС у постанові від 22.01.2024 (справа № 236/4167/20), оскільки він не спирається на приписи закону про порядок призначення покарання, що недвозначно визначені в статтях 70, 71 КК, натомість вводить в правозастосовний обіг виключення із вказаних правил, які не засновані на законі. Натомість пропонується сформулювати такий висновок. Якщо після постановлення вироку у справі буде встановлено, що засуджений винен ще в кількох злочинах, одні з яких вчинено до постановлення вироку, а інші - після його постановлення, остаточне покарання призначається із застосуванням правил як ст. 70 КК, так і ст. 71 цього Кодексу, в такому порядку:- покарання призначається за кожне кримінальне правопорушення, яке кваліфікується окремо (самостійно);- далі - за правилами ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень, вчинених до постановлення вироку 1; - після цього - за правилами ч. 4 ст. 70 КК щодо покарання, призначеного вироком 1;- далі за правилами ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень, вчинених після постановлення вироку 1;- після цього - за правилами ст. 71 КК остаточне покарання за сукупністю вироків. Якщо стосовно особи було постановлено два вироки і буде встановлено, що нею вчинено кримінальні правопорушення до постановлення вироку 1 та після нього, а також і після вироку 2, то після дотримання вказаного вище порядку, - покарання призначається за кожне правопорушення, вчинене після вироку 2, а далі за правилами ст. 71 КК щодо вироку 2. Остаточне покарання - за правилами ст. 71 КК щодо вироків 1 та 2. Погоджуючись з існуванням виключної правової проблеми щодо необхідності формулювання висновків про застосування правил ч.4 ст.70 КК, а також щодо кваліфікації таких правопорушень в аспекті застосування норм, передбачених ч. 4 ст. 70, ч. 5 ст. 71 КК, у їх взаємозв'язку із тими, що визначені в ч. 1 ст. 32, ст. 33 цього Кодексу, ВПВС 24.09.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/130755397 про прийняття справи № 607/9097/20 до свого розгляду.
Третя судова палата КЦС у складі ВС у постанові від 6.11.2024 у справі № 522/11565/21 дійшла висновку, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів, незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. Наразі відсутній спір про юрисдикцію між судами цивільної та адміністративної юрисдикцій щодо категорії справ, предметом яких є оскарження постанови державного виконавця про накладення штрафу. Наявна судова практика демонструє єдність підходу щодо належності розгляду таких спорів саме за правилами адміністративного судочинства. Оскільки немає підстав для відступу від правового висновку, викладеного у зазначеній постанові, ВПВС 24.09.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/130755400 про повернення справи № 480/6863/23 до КАС у складі ВС для розгляду у відповідній колегії. Було зауважено, що правова позиція, викладена ВПВС у постанові від 19.02.2020 у справі № 382/389/17, чітко визначає, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори щодо оскарження постанов державного виконавця про накладення штрафу, винесених у межах примусового виконання будь-яких виконавчих документів, незалежно від того, судом якої юрисдикції ці документи видані. Зазначена позиція неодноразово підтверджувалась у подальшій судовій практиці ВС.
Згідно правового висновку ВПВС, сформованого у постанові від 10.09.2025 року у справі №367/252/24, що постанова апеляційного суду, ухвалена за результатами перегляду ухвали суду першої інстанції, яка перешкоджає провадженню у справі, може бути оскаржена в касаційному порядку незалежно від результату такого апеляційного перегляду. адміністрати На відміну від позиції об`єднаної палати КАС у складі ВС, яка вважала, що у таких випадках предмета касаційного перегляду немає (оскільки перепони для провадження у справі усунуті), Велика Палата підкреслила, що таке тлумачення процесуального права є надмірно обмежувальним і не відповідає конституційним принципам, зокрема принципу доступу до правосуддя. Воно також не враховує ситуацій, коли апеляційний суд допустив помилку, скасувавши законну та обґрунтовану ухвалу суду першої інстанції. У таких випадках лише касаційна інстанція може перевірити законність дій апеляційного суду та забезпечити дотримання процесуального балансу сторін. У цій справі ВПВС також зауважила, що в судовій практиці ВС вже склалась стабільна правова позиція, відповідно до якої касаційні скарги на постанови апеляційного суду, ухвалені за результатами перегляду ухвал першої інстанції, які перешкоджають провадженню, розглядаються по суті. Цей підхід застосовується і в цивільному, і в адміністративному, і в господарському судочинстві, що свідчить про його універсальність і відповідність законодавчій логіці. Таким чином, Велика Палата чітко зазначила: ухвали суду першої інстанції, які належать до переліку, визначеного процесуальними кодексами, після їх перегляду в апеляційному порядку можуть бути предметом касаційного оскарження - незалежно від результату апеляційного розгляду. Це гарантує реалізацію права кожного учасника процесу на ефективний та повноцінний доступ до правосуддя, включаючи можливість перегляду рішень у всіх трьох судових інстанціях. Оскільки порушене у справі № 280/5691/24 питання вже було предметом розгляду, за результатами якого сформульовано правовий висновок щодо застосування відповідної норми права в подібних правовідносинах, ВПВС 01.10.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/130755409 про повернення справи на розгляд відповідної колегії суддів КАС у складі ВС.
ЦПК України встановлює повноваження, якими наділені суди кожної з інстанцій при прийнятті скарг (заяв) та розгляді справ по суті. Так, статтею 362 ЦПК України визначено перелік підстав закриття апеляційного провадження. Зазначена норма не передбачає можливості закриття апеляційного провадження з підстави його помилкового відкриття. Тобто така процесуальна помилка усувається у спосіб, визначений процесуальним законом, зокрема в порядку перегляду судових рішень у касаційному порядку. Апеляційний суд, закриваючи апеляційне провадження як помилково відкрите з тих підстав, що після його відкриття була встановлена неповажність причин пропуску строку на апеляційне оскарження, про які зазначав заявник і які суд визнав поважними, поновивши відповідний строк, фактично змінив вже зроблені (в межах дискреційних повноважень) власні висновки щодо вже вирішеного процесуального питання, результат розгляду якого зафіксовано у постановленій судом ухвалі про поновлення строку на апеляційне оскарження і відкриття апеляційного провадження у справі. У такий спосіб апеляційний суд фактично здійснив перегляд свого ж процесуального рішення у питаннях поновлення процесуального строку і відкриття провадження з метою виправити власні помилки чи неповноту, допущені при їх вирішенні. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130793820 від 10.09.2025 у справі № 601/485/23 зазначила, що у випадку, коли після відкриття апеляційного провадження та поновлення строку на апеляційне оскарження судового рішення, суд установить, що процесуальний строк був поновлений на підставі наданих заявником недостовірних (неправдивих) відомостей (зокрема про дату отримання копії оскаржуваного рішення) і такі дії спрямовані на неправомірне отримання процесуального права на апеляційне оскарження поза межами встановлених законом строків, слід враховувати, що ці обставини, що аналогічними до обставин, які у ч. 2 ст. 44 ЦПК України можуть визначатися як дії, що суперечать завданню цивільного судочинства і зловживанням процесуальними правами Відповідно до ч. 3 ст. 44 ЦПК України якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання. Зважаючи на зазначене, ВПВС визнала висновок апеляційного суду про наявність підстав для закриття апеляційного провадження у цій справі помилковим.
ЄСПЛ 19.06.2025 ухвалив остаточне рішення у справі «Кийко проти України», констатувавши порушення Україною матеріального та процесуального аспекту ст. 3 (жорстоке поводження та неефективне розслідування), ст. 8 (незаконне прослуховування телефонних розмов) та ст. 13 у поєднанні зі статтею 8 (відсутність ефективних засобів правого захисту) Конвенції. Суд визнав, що уряд не зняв із себе тягаря доведення і не зміг задовільно встановити, що ушкодження заявника, задокументовані після його прибуття до СІЗО незабаром після відповідної події, були повністю спричинені чимось іншим, а не жорстоким поводженням під час перебування під вартою у відділі міліції. Таким чином, держава несе відповідальність за жорстоке поводження із заявником. ЄСПЛ зауважив, що в цій справі заявник оскаржував відмову органів державної влади надати йому постанову суду, якою було санкціоновано оскаржуваний захід (телефонні розмови були записані), і це заявник вважав доказом того, що такого дозволу в його справі надано не було всупереч вимогам національного законодавства. Водночас надана урядом копія постанови апеляційного суду, якою було надано дозвіл на вилучення роздруківок вихідних та вхідних дзвінків з мобільних телефонів підозрюваних, не була визнана беззаперечним доказом того, що подібний дозвіл існував для прослуховування мобільних телефонів підозрюваних. У зв`язку зі встановленими порушеннями Суд присудив заявнику 4000 євро відшкодування моральної шкоди та 3000 євро відшкодування судових та інших витрат. Водночас ЄСПЛ не визнавав рішення національних судів такими, що по суті суперечать Конвенції, і не ставив під сумнів результат кримінального провадження на національному рівні, адже за змістом рішення міжнародної судової установи заявник хоч і скаржився на недодержання Україною його права на справедливий суд, проте його скарга в цій частині була визнана неприйнятною. Зважаючи на це, ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130755401 від 24.09.2025 у справі № 437/5910/12 дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення заяви про перегляд оспорюваних судових рішень за виключними обставинами, їх скасування та призначення нового розгляду в суді першої інстанції.
На обґрунтування висновку про залишення скарги без розгляду дисциплінарний інспектор ВРП вказав на те, що законом встановлені вимоги до форми та змісту дисциплінарної скарги, а також порядок її подачі до ВРП. Під час попередньої перевірки скарги було встановлено, що скаржник не зазначив номер судової справи, що унеможливлює проведення попередньої перевірки аргументів дисциплінарної скарги про наявність чи відсутність ознак дисциплінарного проступку судді. Рішення про повернення дисциплінарної скарги має бути вмотивованим та оскарженню не підлягає (ч. 4 ст. 44 ЗУ «Про Вищу раду правосуддя»). Зазначена вище норма містить імперативний і безумовний припис щодо неможливості оскарження рішення про повернення дисциплінарної скарги будь-яким з учасників дисциплінарного провадження, в тому числі й скаржником. У той же час таке імперативне визначення не є перешкодою для скаржника повторно звернутися до ВРП зі скаргою щодо дисциплінарного проступку судді, яка відповідатиме вимогам до форми та змісту дисциплінарної скарги. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130755430 від 02.10.2025 у справі № 320/24274/25 погодилась з висновками суду першої інстанції, що вимоги позивача про визнання бездіяльності ВРП під час розгляду його скарги протиправною та зобов`язання відкрити дисциплінарне провадження викликані винесенням дисциплінарним інспектором ВРП ухвали про повернення скарги позивача без розгляду, не можуть бути предметом розгляду в порядку адміністративного судочинства, що виключає можливість відкриття провадження в адміністративній справі щодо цих вимог.
Чинним законодавством не передбачено можливості оскаржити рішення Дисциплінарної палати ВРП (дисциплінарного органу в системі правосуддя) про залишення без розгляду та повернення скаржнику дисциплінарної скарги, зокрема, до суду. ВПВС в постанові https://reyestr.court.gov.ua/Review/130232814 від 11.09.2025 у справі № 990/212/25 вкотре звернула увагу на те, що у розумінні статей 51, 52 Закону № 1798-VIII оскарженню до ВРП підлягає рішення її дисциплінарного органу, прийняте за результатами розгляду скарги на дії судді по суті. Право оскаржити рішення Дисциплінарної палати у дисциплінарній справі до ВРП має суддя, щодо якого ухвалено відповідне рішення. Скаржник має право оскаржити рішення Дисциплінарної палати у дисциплінарній справі до ВРП за наявності дозволу Дисциплінарної палати на таке оскарження (ч. 1 ст. 51 Закону № 1798-VIII). З обставин цієї справи встановлено, що позивач реалізував своє право на захист шляхом звернення до ВРП, подавши дисциплінарну скаргу на дії судді, проте за наслідками її розгляду не було прийнято рішення по суті. Зважаючи на це, Велика Палата вважає правильним висновок КАС про те, що спір, за вирішенням якого звернувся позивач, не підлягає судовому розгляду. Відтак суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 170 КАС.
ВС у складі КАС вважав, що належить враховувати норми ст. 117 Кодексу законів про працю України у редакції, яка діяла до 19.07.2022 із урахуванням висновків ВПВС, викладені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, а також приписи чинної редакції ст. 117 Кодексу законів про працю України щодо періоду з 19.07.2022, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові. Проте, на переконання колегії суддів КЦС, порушення прав працівника відбулося (за умови невиплати йому всіх сум, що належать при звільненні) саме в день звільнення, ці відносини повинні регулюватися нормою ст. 117 КЗпП України в редакції, яка діяла на час звільнення. Тривалість часу невиплати належних працівникові сум при звільненні не може бути підставою для застосування іншої редакції цієї статті, в тому числі, щодо обмеження строку виплати середнього заробітку, оскільки право працівника порушається саме в день звільнення, а трудових відносин між сторонами не існує. Застосування правила ст. 117 Кодексу законів про працю України і до другого періоду (з 19.07.2022) без обмеження строком, на думку колегії суддів, відповідало б принципу справедливості та забезпечувало б реалізацію захисної функції - однієї з головних функцій трудового права. Оскільки існує необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку з урахуванням змін, внесених Законом № 2352-IX, та необхідність розгляду питання щодо відступлення від висновку, викладеного у постанові КАС від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22, ВПВС 18.09.2025 постановила ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/130644082 про прийняття справи № 306/2708/23 до свого розгляду. Того ж дня і з цією ж метою ВПВС постановила ще одну ухвалу https://reyestr.court.gov.ua/Review/130644081 про прийняття справи № 489/6074/23 до свого розгляду. Було взято до уваги, що у постанові від 06.12.2024 у справі № 440/6856/22 судова палата КАС у складі ВС вказала, що у зв`язку з набранням чинності Законом № 2352-IX, яким ст. 117 КЗпП України викладено в новій редакції, з 19.07.2022 ст. 117 КЗпП України в редакції Закону № 3248-IV втратила чинність, тому поширення висновків ВПВС у справі № 761/9584/15-ц на ст. 117 КЗпП України в новій редакцій, яка регулює правовідносини, які виникли/тривають після 19.07.2022, є неможливим. ВПВС зважила на обґрунтованість доводів колегії суддів КЦС, яка не погодилась із таким висновком КАС, оскільки зміст ч. 1 ст. 117 КЗпП України із набранням чинності Законом № 2352-IX фактично не змінився, а лише доповнився формулюванням «але не більше як за шість місяців». Це не дає підстав вважати неможливим застосування до відповідних правовідносин сформульованих ВПВС правових позицій щодо застосування приписів статті 117 КЗпП України у редакції Закону № 2352-IX, а тому ця правова позиція підлягає застосуванню і за умов нинішнього законодавчого врегулювання.
TGLIST.COM.UA
