Виявляється, роковини вторгнення – це Національний День Молитви. Це нам за те, що ми не молились. Молитва – це клянчання навколішки. Молитва – це уповання на чудо. Молитва – це ірраціональна адорація. Молитва – це очікування дива. Молитва – це підставити другу щоку. Молитва – це покірно прийняти свій фатум. Молитва – це хто терпен, той спасен. Молитва – це послух і неопір. Ось такими енергіями тепер прошите поняття війни. Вже не доблесть, не звитяга, не кава в Криму, не парад на красній площаді, не капітуляція москви, не камуфляжі й берці, не брязкіт зброї, не церемоніяльні залпи рушниць, не артилерійські бабахи, не рев турбін бомбардувальників – а молитва як бездіяльний акт смирення й безсилля. Героїчний епос і незламний пафос війни від нас пішов. Він і так надто довго тримався напомпованим. Він був як проміжний спалах у відтинку між шашликами-2022 і тихою молитвою-2026. Бо дивлячись на все це, лишається лише молитися. Так зазвичай кажуть, коли справа закореніло безнадійна. Так зазвичай зітхають, коли всі раціональні засоби вже безсилі. Так зазвичай розводять руками, коли вже запізно. Канібали теж моляться перед трапезою.