Lorelei and the Laser Eyes — це пазл (що складається з пазлів (що складаються з пазлів)), який спонукає роздумувати про те, як на людей працює мистецтво, навіщо воно існує і чи потрібні для нього взагалі спостерігачі. ‍ Завдяки розмиттю відчуття реальності та безперечно артгаусній природі цієї гри, формується надзвичайно насичена атмосфера, що немов переміщає гравця у невипущений фільм Девіда Лінча, у якому він змушений розгадувати дуже велику кількість здебільшого не сюрреалістичних пазлів, із дуже великою кількістю цифр. Структурно готель Letztes Jahr це відкритий ігровий простір із купою закритих проходів, для кожного з яких потрібно розгадати пазл і знайти всередині інші пазли та нові закриті на пазли проходи. Якщо вам здається що у цьому пості забагато слова "пазл", то ви просто не грали у Lorelei and the Laser Eyes. Складність та комплексність головоломок у цій грі варіюється від "підбери код на основі підказки у листі що лежить поряд" до "знайди закономірність між трьома різними підказками у трьох різних кінцях готелю, що були нагородами за розгадку інших пазлів, і використай їх для підбору довбаного коду". Серйозно, у грі дуже багато кодів. Через велику кількість інформації гра також заохочує записувати все, що виглядає важливим. І це блискуча деталь, яка стала найцікавішою стороною мого проходження. Якщо мій блокнот із записами до цієї гри колись знайдуть археологи майбутнього, то вони можуть подумати що я був дуже близько до розгадки якоїсь масштабної світової змови.Але хоч з погляду дизайну пазлів у вакуумі гра неймовірно цікаво підходить до створення простору для побудови гравцем логічних зв'язків та більшу частину змушує дивуватись як винахідливості розробників, так і вашій власній, такий підхід до левел дизайну створює дивну відчуженість ґеймплейної частини від оповіді. У контексті твору, що настільки сильно пов'язує розв'язок пазлів з оповіддю, самі ці головоломки відчуваються занадто вже умовними відносно сенсового наповнення всього решта.До прикладу, в Outer Wilds всі ігрові механіки та розв'язки ігрових ситуацій є способом вивчення гравцем світу, його логіки та значення подій минулого та теперішнього. Мови у Chants of Sennaar хоч окремі на кожен поверх вежі, але активно крос-референсять одна одну і в кінці вимагають від гравця це все поєднати. В Lorelei and the Laser Eyes же більша частина ґеймплею працює як набір пазл-боксів "знайшов-розгадав-забув", лише інколи перетворюючи розгадки одних головоломок на підказки до інших. І мене б це так не засмучувало, якби сама оповідь не була б настільки добре замотаним клубком із, здавалося б, купи випадкових ниток, поступово розмотуючи які розумієш, наскільки ж все від початку і до кінця просякнуто елегантними наративними рішеннями і, що важливо, сенсом.Через те що ґеймплей, який інколи теж чудово сам із собою переплітається, відчувається ніби осторонь від оповіді та майже не стає на її територію, мені й сумно. Враховуючи наскільки важливу роль тут відіграє тема порушення мистецтвом своїх же кордонів, гра немов каже "ну, мене це не стосується ж". І виходить що персонажі тут мають значно експериментальніші думки щодо того, як кинути виклик мистецтву, ніж розробники які цих персонажів прописали.Попри все це, мій досвід розгадування таємниць цього позачасового міжпросторового готелю був здебільшого захопливим. Просто сумно, що хоч я можу назвати цей твір чудовим пазлом, я вбачаю в його концепті невикористаний потенціал бути чимось значно вищим і набагато серйознішим за це. Звісно, це проблема виключно моя, просто жаль, що мій досвід у цій грі був цікавий рівно настільки, щоб пройти її і, найімовірніше, забути із плином часу.