Дивовижна тенденція, яку ми регулярно обговорюємо з колегами і щоразу дивуємось як вперше, полягає в тому, що для нас всіх отримати згадку/публікацію в авторитетному міжнародному медіа набагато реалістичніше, ніж в будь-якому українському журналі чи блозі.Професіонали, які бачили більшість ювелірних прикрас світу, щиро захоплюються тим, що робимо ми з колегами і пишуть про це — виключно тому, що це справді цікаво й круто на їх думку.Українські редактори в свою чергу не вбачають жодної цінності ні в продукті, ні в міжнародних проєктах, які робляться pro bono і безпосередньо впливають на імідж нашої країни. В 2024 ми з Катьою Музикою возили Європою контемпорарі прикраси, які розповідали про війну. Арт фонд Strong & Precious показує українське ювелірне мистецтво в Європі та США з 2022 року. Ці проєкти завжди супроводжуються детальним спілкуванням про культуру, спадщину та війну — з організаторами, з пресою, з аудиторію в цілому. Американський Forbes пише про українське ювелірне мистецтво. З десяток галузевих міжнародних видань також. Журналісти приходять до українського стенду на виставці, бо вже знають, що там буде круто й цікаво.Сьогодні вийшов матеріал в Financial Times — і знову щире захоплення редактора тим що ми створюємо і який зміст в це вкладаємо.Для української преси українське ювелірне мистецтво і люди які його створюють залишаються невидимими. Ті публікації за останні два роки, які отримували проєкти, до яких я дотична, або автори, за яких мені вдалося домовитись — це або мої дружні й старі робочі контакти, або співпраця між спонсором одного з проєктів і відповідним медіа майданчиком.І це мова про нішеві та авторські проєкти, які створюють непересічні речі, при цьому апріорі не володіють рекламними бюджетами в сотні тисяч гривень.І традиційно (ну якщо мова про дійсно професійну журналістику) саме такі автори підтримуються пресою. Бо це взаємний розвиток. Бо це дозволяє медіа залишатись авторитетним майданчиком, який має експертизу в галузі про яку пише та дає читачам інформацію про якісні явища в ній. На цей імідж та аудиторію потім приходять рекламодавці. Так це працює. Знаю про це не з підручників — з 2014 по 2019 рік я сама написала, або відредагувала, велику кількість матеріалів про починаючих митців, модні бренди, різні ініціативи та проєкти тощо. Підтримку нашої редакції отримували всі, хто робив щось вартісне.А тепер зтикаюся з тим, що в Україні українське не так вже й треба — навіть попри гучні гасла про необхідність підтримувати українське. Чи образливо нам? Безумовно. Чи докладаємо ми зусиль, чи намагаємося щось змінити зі свого боку? Звісно. Чи вдається? Ну, самі бачите. Зображення: скріншоти з матеріалу Financial Times