Національний заповідник "Хортиця" official

…українці народжуються з танцем у крові.П. Вірський…З 29 квітня 1982 р., в день народження французького балетмейстера Жана Жоржа Новера (1727-1810), реформатора та теоретика хореографічного мистецтва, який увійшов в історію як «батько сучасного балету», рішенням ЮНЕСКО відзначається Міжнародний день танцю.Цей вид мистецтва має багатотисячолітню історію й являє собою не просто фізичні вправи, а й спосіб пізнання себе і світу. Незалежно від стилю й напряму, він говорить міжнародною мовою тіла, що зрозуміла людям на будь-якому континенті. У своїй прихильності до танців українське суспільство не є винятком: за даними Української федерації танцю 20% українців полюбляють танцювати й роблять це за будь-якої нагоди. Жодне українське свято ніколи не обходилося без танців. Але сьогодні мова піде про зовсім особливий вид танцювального мистецтва, який давно став візитівкою української культури – про старовинний український танець гопак. Історія виникнення гопака пов'язана із Запорозькою Січчю, з бойовою підготовкою запорізьких козаків у XVI-XVIII ст. Це був масовий чоловічий танець козаків, своєрідний діалог, в якому танцюристи демонстрували свій характер, силу, мужність. Танець імітував бойові рухи: стрибки, удари ногами, швидкі повороти, що символізували готовність козаків до бою. Традиційні рухи гопака – це гармонійна система древнього військового мистецтва наших пращурів. Ще візантійський історик ІХ ст. Лев Диякон, описуючи походи князя Святослава Хороброго, розповідав про «синів сатанинських волхвів», які навчалися військовому мистецтву через танець. Іноді здається, що деякі фігури танцю вимагають певної завершеності. Просто уявіть, що у танцюриста в руках козацька шабля, й виконання рухів стане цілком зрозумілим, а танцівник перетвориться на непереможного небезпечного воїна, що рубає десятки ворогів навколо себе. Учасники танцю, виконували «войовничі» рухи, в той час, як товариші-глядачі голосно підтримували їх вигуками «Гоп!» та «Гей!». Є версія, що саме звідти й пішла назва танцю – гопак. А, можливо, назва танцю походить від слова «гопало»– охоронець. Словник української мови дає нам таке пояснення: «гопати – стрибати і тупати, скачучи або танцюючи».Гопак поширений на всій території України, тож в різних регіонах має численні варіанти. Існує багато різновидів гопака: сольний, парний, масовий. Зокрема, у західних областях його виконують, ставши у коло. У ІІ пол. ХVІІ ст. на Черкащині, Херсонщині, Київщині з’явилися фольклорні варіанти гопака, в яких брали участь не лише чоловіки, а й жінки: до чоловічої героїки додалася жіноча лірика. У ХVІІІ ст. фольклорні зразки гопака поширилися всією Україною, а також з’явилися перші спроби створення його театральних варіантів, наприклад, на балах у поміщицьких маєтках або на сценах кріпацьких театрів. Вже з ХІХ ст. виконання гопака стало невід’ємною частиною театральних виступів: він завершував вистави І. Котляревського «Наталка Полтавка», «Назар Стодоля» Т. Шевченка, тощо. Нова історія гопака розпочалася у 1937 р. зі створення Українського ансамблю пісні та танцю, яким з 1955 по 1975 рік керував Павло Павлович Вірський (1905-1975). Саме він створив академічні народні танці на основі класики та традиційного фольклору та поставив знаменитий гопак, який і досі використовує у своїх концертах Національний заслужений академічний ансамбль танцю України ім. П. Вірського.Хореографи вважають гопак одним із найскладніших танців у світі. Важко знайти глядача, який би не дивився на виконання гопака із захватом: у танці використовують складні трюки та надзвичайно швидкі стрибки у шаленому темпі, дивитися на які одне задоволення.Гопак і сьогодні залишається символом української культури та ідентичності й відображає не лише минуле, але є важливим елементом сучасного культурного вираження. Танець адаптувався до реалій сучасності, поєднав у собі сучасну хореографію з традиційним козацьким духом.

Відділ реставрації Національного заповідника «Хортиця» проводить унікальну роботу з виготовлення старовинного судна – човна-довбанки, або моноксила.Довбанка – це човен, виготовлений зі стовбура одного дерева шляхом видовбування його серцевини. Такі судна масово використовували з доісторичних часів і аж до XIX століття.Візантійський імператор Костянтин Багрянородний у своєму трактаті «Про управління імперією» (Хст.) згадує слов'ян, які будували «моноксили». В багатьох районах України такі човни використовували аж до початку ХХ ст.Серед річкових скарбів нашого заповідника, що зберігаються в Музеї судноплавства, є 7-метрова дубова довбанка, вік якої може сягати 1000-1300 років. Цей цінний артефакт був знайдений у 2023 році в запорізькому заказнику «Дніпровські Пороги».За допомогою ножів, сокир, тесел та іншого ручного інструменту, намагаючись максимально дотримуватися давніх технологій, фахівці-реставратори рухаються до своєї мети – спустити на воду власноруч зроблений човен-довбанку. Про завершення і всі захоплюючі етапи й деталі цієї роботи ми обов’язково повідомимо шанувальників української історії.

18 КВІТНЯ – ДЕНЬ ПАМ'ЯТОК ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИМіжнародна культурна спільнота встановила цей день з метою підвищення обізнаності громадськості з різноманіттям світової і національної культурної спадщини, її вразливістю та необхідністю ефективних зусиль заради збереження її для подальших поколінь.Для України питання збереження наших культурних надбань під час триваючої цілеспрямованої російська агресії є вкрай гострим. Йдеться не лише про фізичне руйнування культурних об’єктів внаслідок бойових дій, а й про гібридні атаки на українську ідентичність — викрадення та знищення культурної спадщини, маніпулювання історичними наративами, намагання стерти українську культуру як таку. Намагаючись знищити нашу культуру – так би мовити, культурно знецінити, «обнулити» українців - агресор тим самим прагне зламати внутрішню стійкість народу України.Міністр культури та стратегічних комунікацій (МКСК) України Микола Точицький у нещодавньому інтерв’ю УКРІНФОРМ відзначив: «На окупованих територіях було вкрадено один мільйон сімсот тисяч одиниць нашого культурного спадку: від археологічних знахідок до музейних колекцій, які Російська Федерація привласнила собі, порушуючи всі можливі норми міжнародного права». Україна, за сприяння міжнародних партнерів і друзів України, активно розшукує викрадені артефакти і працює над їх поверненням.З початку повномасштабного вторгнення було проведено евакуаційні заходи з 63 закладів культури Запорізької, Дніпропетровської, Луганської, Миколаївської, Чернігівської, Полтавської, Одеської, Донецької, Херсонської, Харківської, Сумської областей та міста Києва. Російським агресором за більш як три роки війни в Україні знищено і пошкоджено тисячі історико-культурних об’єктів та об’єктів культурної інфраструктури. Заповідна територія і об’єкти Національного заповідника «Хортиця» неодноразово були об’єктом атак ворожої армії і дотепер знаходяться в зоні постійного ризику бомбардувань. Так, від скиду авіаційних бомб постраждала Кам’янська Січ у Херсонській області, острів Хортиця зазнав майже півсотні руйнівних ворожих «прильотів». Щодня колектив Національного заповідника «Хортиця» докладає максимальних зусиль для збереження української історичної і культурної спадщини, триває наукова, просвітницька і природоохоронна робота.Українська культура – незламна, бо незламними є її носії – українці!

В Запорізькій області розпочалася весняна кампанія з пероральної імунізації диких м'ясоїдних тварин проти сказу шляхом розкладання принад з вакциною.Цього тижня на території Національного заповідника «Хортиця» було розкладено 300 доз вакцини, які допоможуть захистити місцевих мешканців дикої природи — лисицю звичайну, собаку єнотоподібну, борсука та деяких інших диких тварини. Контроль за виконанням заходів здійснюється фахівцями Держпродспоживслужби, зокрема начальником Олександром Бабенком, який відвідав Хортицю під час вакцинації.Відповідно до затверджених методичних рекомендацій, вакцина розкладається рівномірно по всій визначеній площі (крім населених пунктів і значних водних просторів) із розрахунку не менш ніж 25 доз на квадратний кілометр. Ці дії спрямовані на забезпечення стабільної епізоотичної ситуації на острові щодо захворювання на сказ серед диких тварин. Вакцина розповсюджується у вигляді принад — невеликі брикети, схожі на коробку сірників, з запахом м’ясокісткового борошна. Усередині – желеподібна капсула з вакциною.Шановні громадяни!Принада не шкідлива для людей і навколишнього середовища, проте: Якщо ви випадково натрапили на такі брикети: не чіпайте їх руками, не переміщуйте з місця, де вони лежать!Це важливий крок до збереження здоров’я як тварин, так і людей!

10-11 квітня 2025 року у приміщеннях Національного культурно-мистецького та музейного комплексу «Мистецький арсенал» і Goethe-Institut в Україні відбулася Міжнародна конференція та воркшоп «Культурний сектор України в умовах війни: виклики – потреби – заходи», організована німецькою некомерційною організацією Центр допомоги установам культурної спадщини України | Ukraine Art Aid Center (UAAC),  Міжнародним альянсом захисту культурної спадщині в зоні конфліктів ALIPH Foundation (Женева) та Goethe-Institut в Україні, за підтримки Міністерства культури та стратегічних комунікацій України й Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. На конференції розглядалися найбільші виклики, з якими стикається український культурний сектор на четвертий рік повномасштабної агресії російської федерації.В роботі конференції взяли участь представники Національного заповідника «Хортиця».Учасників заходу привітали перша заступниця Міністра культури та стратегічних комунікацій України Галина Григоренко, Уповноважений з питань культури при Міністерстві закордонних справ Федеративної Республіки Німеччина Штефан Рьоссель, представники делегації ЄС та ЮНЕСКО.У перший день конференції пройшла панельна дискусія «Ретроспектива та прогнози» і розпочалася робота 12-ти експертних груп з актуальних питань збереження культурної спадщини України (музеї, бібліотеки, архіви, музика, література, кіно, театр тощо) в умовах війни. Напрацювання експертів були заслухані на пленарній сесії.На фото: заступник директора Національного заповідника "Хортиця" Світлана Охріменко та т.в.о. директора Запорізького обласного краєзнавчого музею Вікторія Водоп'ян

403 роки тому у Києві від отриманих поранень у битві під Хотином відійшов у засвіти славетний гетьман Війська Запорозького Петро Конашевич-Сагайдачний. «Був це чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив життям, у битві був проворний, діяльний, у таборі сторожкий, мало спав і не пиячив… на нарадах був обережний і в усяких розмовах неговіркий», - так характеризував його один із сучасників.Його постать є втіленням образу гідного лицаря, мудрого політичного діяча й дипломата. Мужність, стійкість та справедливість – головні чесноти, що визначали його життєвий шлях. Серед пріоритетів у його діяльності було досягнення політичної самостійності українського народу, розвиток освіти, захист віри Православної та відновлення права українців на свою церкву, розбудова війська.Гетьман Сагайдачний до останнього подиху залишався вірним запорозькому товариству й Україні, чим заслужив великий авторитет і повагу серед козацького народу. У церкві Покрови Пресвятої Богородиці історико-культурного комплексу «Запорозька Січ» відбувся захід із вшанування пам’яті благовірного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного за участі ветеранів російсько-української війни та військовослужбовців ЗСУ, представників громадських організацій та козацької спільноти м. Запоріжжя, федерації «Спас», працівників Національного заповідника «Хортиця». Військові капелани ЗСУ звершили молебень на честь гетьмана Сагайдачного, після чого присутні згадали його славні справи. Завідувач науково-просвітницького відділу Національного заповідника «Хортиця» Сергій Дударенко виголосив промову про роль і значення постаті Петра Сагайдачного в історії України.Образ благовірного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного й досі вражає своєю актуальністю і залишається яскравим прикладом служіння козацькому народу і любові до своєї Батьківщини.

21.03.2025 року в історико-культурному комплексі «Запорозька Січ» відбулася зустріч шанувальників української історії та культури з представниками Київського кобзарського цеху.На Січ завітали кобзарі Віталій Кобзар (музикант, поет), Микола Товкайло (археолог, кандидат історичних наук), Ігор Безвербний, ветеран російсько-української війни.Учасники зустрічі почули цікаві історії про традиції кобзарства, виготовлення музичних інструментів та відродження цього мистецтва в незалежній Україні. Музична частина була присвячена пісенним творам козацьких часів. Майстри кобзи виконали стародавні псалми, плачі, думи, козацькі пісні і створили для слухачів неймовірну атмосферу нашої минувшини, відтворюючи її через пісенні образи та емоції. Про таких людей здавна кажуть - «люди з корінням» - ті, хто несуть генетичний код нації.Національний заповідник «Хортиця» дякує нашим гостям за їхній щоденний внесок у збереження й популяризацію української культурної спадщини. Ваша праця зміцнює українську ідентичність й любов до України.

50 років тому, 21 березня 1975 року, фонди Державного історико-культурного заповідника поповнились унікальними предметами з кургану, зруйнованого під час будівництва промислового підприємства на правому березі міста Запоріжжя (Хортицький район) наприкінці грудня 1974 року. На жаль, в той час наукових досліджень поховальної пам’ятки проведено не було. Проте, згідно акту приймання артефактів можна дізнатись багато цікавих подробиць про цей об’єкт. З’ясувалося, що курган мав два поховання. Головне поховання відносилось до ямної культури: похований лежав скорчено на правому боці, біля голови зліва стояв ліпний горщик з круглим дном та двома ручками. Поверхня посудини була орнаментована насічками та відтисками мотузчатого орнаменту. Друге поховання – це скіфський воїн, біля якого було виявлено трилопатеві вістря стріл із залишками дерев’яних древок. Збереглися залишки рідкісного металевого скіфського захисного панциру, який був зроблений з бронзових лусочок невеликого розміру (20х14 мм), що кріпились до шкіряної основи. Цей предмет є унікальним свідченням високої якості та оздоблення військових обладунків скіфів. Ми не маємо інформації, чи було це поховання пограбоване, як більшість скіфських поховань того часу. Поховання датується третьою чвертю 6-го – поч. 5 ст. до н.е., коли на території Нижнього Подніпров’я проживали скіфи. Всі ці предмети стали окрасою музею і яскравою частиною музейної експозиції «Хортиця Скіфська». (За матеріалами Тетяни Шелеметьєвої)Ілюстрація:Відреставровані фрагменти бронзових лусочок від скіфського панцира.

В попередньому дописі https://www.facebook.com/share/p/1E7LZUjCps/ ми розповідали про вимірювання часу козаками у XVI ст. А що ж було в пізніші часи? Про це можна дізнатися із багатьох писемних джерел, передусім, щоденниках та описах майна.Годинники зустрічаються під назвами: дзигарок, дзегар/дзиґар, зигарок, часи. На жаль, не простежується зв’язку між різними найменуваннями годинників та їхніми типами. У XVIII ст. у Європі були поширені наступні типи годинників: наручні, кишенькові, настінні, підлогові, консольні, каретні, камінні.В козацько-старшинському повсякденні вживали кишенькові та настінні. Кишенькові годинники були доволі різноманітні: «статусні» – золоті та срібні; годинники з портретами; годинники кишенькові у футлярі; і, вірогідно, звичайні кишенькові – про це свідчить різна вартість годинників. Не повністю дослідженим є питання існування кишенькових годинників з боєм, щодо існування таких годинників є непряма інформація в Щоденнику Я. Марковича.Козацька старшина носила кишенькові годинники кількома способами: в кишені в футлярі (один бік якого міг бути скляним); в кишені з додатковим кріпленням стрічкою чи ланцюжком. Настінні годинники також були доволі різноманітні: з боєм і без, з гирьками і без них, в футлярах і відкритого типу, відкриті або закриті (мається на увазі доступ до годинника). В описі майна померлої Параскеви Сулими (дружини полковника Семена Сулими) вказано, що в кімнаті розміщувалися настінні «часи» з курантами. Сам годинник був у футлярі, ймовірно, дерев’яному, який до того ж був розфарбований. Футляр зачинявся на замок. В описі конфіскованого у Полуботка майна також згадуються годинники: у чернігівському дворі Полуботків, де побудовані кам’яні палати, в одній із горниць був настінний годинник. Ще один настінний годинник розміщувався у кімнаті при світлиці. У письмових джерелах також міститься перелік проблем, з якими часто зіштовхувалися власники годинників. Найпоширенішою була постійна необхідність корекції показу часу. Тобто, годинники починали спішити або відставати. Крім того, вони потребували періодичного чищення механізму. Доволі частим було загублення ключів, якими заводили годинники, тому, відповідно до попиту, у вільному продажу за помірну ціну були наявні ключики. Постійна необхідність обслуговування потребувала спеціально навчених професіоналів. У першій половині XVIII ст. обслуговуванням годинників займалися здебільшого ченці в монастирях, проте з часом з’являються майстри-годинникарі. Годинники купували на базарах, замовляли у купців та годинникарів. На ринку були поширені як місцеві годинники, так і імпортні, головним чином із Західної Європи. У М. Ханенка є згадка про купівлю англійського годинника. Тож козацька старшина була провідною верствою українського народу, через яку українці отримували найновіші на той час технологічні новинки та загальносвітові тенденції. (за матеріалами заввідділом музейних комунікацій Національного заповідника «Хортиця» О.Кравцової)Ілюстрації:1-2. Англійський годинник ХVІІІ ст. «Spencer Perkins» з Чернігівського обласного історичного музею ім. В.В.Тарновського

Чи вміли козаки визначати час? чи мали для цього якісь прилади?Виявляється, так, і то вже, як мінімум, у XVI столітті!Про це свідчить один з предметів, який зберігається у фондах Національного заповідника “Хортиця”. Це - гномон, знайдений під час розкопок “замку” Дмитра Вишневецького у 1998 році. Козацьке укріплення існувало на острові у 50-х роках XVI століття і було першою Запорозькою Січчю чи, краще сказати, Протосіччю (тобто такою, що лише формувалася, на первинному етапі розвитку). Гномон - це частина сонячного годинника, що відкидає тінь (див. фото). Предмет було знайдено у північно-західному куті башти на долівці поряд з іншими речами. Він має вигляд шестигранного кістяного стрижня, загостреного з одного кінця. З більш широкого кінця предмет має наскрізний отвір. Також є отвір у торцевій частині предмету. На кожній з граней гномону розміщується подвійні концентричні кола із заглибленням у центрі. На двох гранях нанесено по дев’ять кіл, на одній – вісім, на інших – по сім. Між кожною парою кіл розташовано від трьох до п’яти насічок. Загальна довжина предмету становить 14,5 см, товщина – 1,4 см, діаметр отворів – 0,6-0,25 см. Інша частина сонячного годинника – кадран (циферблат) – знайдена не була. У 2006 р. на цій же пам’ятці було знайдено аналогічний предмет. Слід зазначити, що сонячні годинники були відомі і поширені задовго до будівництва замку Д. Вишневецького, і цілком вірогідним є його використання козаками XVI ст. Даний предмет могли використовувати не тільки для визначення часу, але й для встановлення напряму на північ та географічної широти, а отже – місцезнаходження. Цілком ймовірно, що описаний предмет належав заможній людині, пов’язаній із козацтвом і Дмитром Вишневецьким. Це не говорить про масове використання сонячних годинників у козацько-старшинському середовищі. Проте доводить існування і використання приладів вимірювання часу у козацькому середовищі XVI ст.(за матеріалами заввідділом музейних комунікацій Національного заповідника «Хортиця» О.Кравцової)Ілюстрація:Гномон XVI ст. з Фондів Національного заповідника “Хортиця”