Наша історія усиновлення: шлях віри, любові та надії Я виросла в родині, де були лише мама і бабуся. Тата у мене не було, і хоча мої найрідніші дарували мені любов і турботу, в душі залишалася пустота… Я часто замислювалася: Як почуваються діти, які виховуються в дитячих будинках?Мрія про братика чи сестричку жила в мені з дитинства.Я подорослішала, створила сім’ю, народила сина. Ми з чоловіком прийняли Христа, і хоча життя йшло своєю чергою, думка про дітей, які залишилися без батьківської любові, не полишала мене.Я ділилася цими переживаннями з чоловіком, але він тоді не розділяв моєї думки… Я молилася. І Господь відповів. Спочатку – через знайомих, які всиновили двох малюків. Потім – через обставини, які стали поштовхом до здійснення моєї мрії…Наш син захворів і лежав у лікарні. Під час відвідин ми зустріли маленького хлопчика, який із цікавістю дивився на нас. Медсестра сказала, що він – сирота. Мій чоловік одразу почав з ним гратися, купував гостинці… Його серце відкрилося для цієї дитини. І тоді він сказав:“Я готовий взяти дитину-сироту в нашу родину.”Я була щаслива! Але хлопчика вже чекали інші прийомні батьки…Ми почали оформлювати документи на усиновлення. Нам запропонували маленьку дівчинку з Миколаєва. Вона була така тендітна, що я навіть злякалася. А мій чоловік узяв її на руки, пригорнув і сказав:“Ми тебе знайшли. Це наша донечка.”Я розгубилася: Як це – він не спитав у мене? Це ж була моя мрія! Але довірилася чоловіку та Богу.Коли ми повернулися додому всі разом, нас запитали: «Які відчуття?»Відчуття спокою. Ніби ми просто повернулися з довгої подорожі, і тепер наша родина нарешті стала повною.Бог не залишив нас самотніми на цьому шляху. Ми стали частиною великої батьківської родини БФ “Мій дім”. Навчання, зустрічі, підтримка – все це давало нам силу і терпіння в складні моменти.А Лєра росла, міцніла, її здоров’я покращувалося.Змалечку вона була доброю, допитливою дівчинкою: любила малювати, співати, вчити вірші. Старший брат Сашко одразу прийняв її, хоча йому було вже 15.У 5 років Лєра почала грати на скрипці. В музичній школі її спочатку не хотіли брати – була надто маленькою, крихітною. Але вона так просилася, що викладач вирішив дати їй шанс… І тепер скрипка – це частина її життя.Сьогодні Лєрі 14. Вона товариська, активна, має свій характер. Так, бувають проблеми, але ж це – життя.Ми віримо, що любов, молитва і Божа допомога здатні подолати все.Наша гордість. Наша радість. Наша донечка.