Один скріншот. Одне речення. А в ньому — цілий пласт психотравми: «Пенсія мого батька, який пропрацював лікарем-травматологом 35 років. Людина з інвалідністю 1 групи. Ще у когось залишились питання?»Питань немає. Є лише когнітивний дисонанс. Як психотерапевт, я щодня працюю з ілюзіями. Але наша державна система соціального захисту робить це куди ефективніше за будь-якого мозкоправа. Вона продає найпопулярніший у народі міф: «Працюй чесно всю молодість, вкладай здоров'я в систему, і на схилі літ держава про тебе подбає». Уявіть ситуацію. Ви 35 років збираєте чужі суглоби і кістки по шматочках. Ви рятуєте людей. А натомість система робить травму вам. І коли ви виходите на «заслужений відпочинок» з 1 групою інвалідності, вам видають чек, якого заледве вистачить на ... (тут допишіть самі, на що вистачає 4-5 тисяч гривень). Це все одно, що ви 35 років щодня заправляли преміальний автомобіль найдорожчим пальним, а в день виходу на пенсію вам урочисто вручили самокат без одного колеса і сказали: «Ну все, далі сам, дякуємо за відданість!». Що ми маємо в сухому залишку? Колективне вигорання і вторинну вигоду: «Навіщо старатися, якщо фінал у всіх один?». Але давайте без рожевих окулярів. Очікувати справедливої оцінки своєї праці від бюрократичної машини — це як чекати співчуття від голодного алігатора. І поки ви чекаєте, що хтось оцінить ваші 35 років відданості, психосоматика вже стукає у двері. Розкажіть ваш досвід: з якими пенсійними або соціальними «реаліями» стикалися ваші батьки? Чи вже час готувати власну подушку безпеки? Дякую вам за довіру, репост і коментарі. Обовʼязково підпишіться 🫶🏼

Шевченко Тарас Сергійович психолог, психотерапевт #психологія #життєвіреалії #реаліїжиття #пенсія #психологonline #дорослежиття #вигорання #справедливість #душевнийспокій